Ника Никалео - Брутальний лікар

Серед усіх клопотів з фестивалем і надолуженням втраченого в роботі геть забула про свій день народження. А Сергій пам’ятав. І, здається, дехто ще.

Прокинувшись уранці та звично підливаючи квіти в горщиках на балконі й на підвіконнях, що виходили на Коновальця, помітила біля під’їзду щось дуже незвичне. Там стояло жовтого кольору авто «ауді Q 3», перев’язане великим червоним бантом на даху. «Патріот перев’язав би блакитним!» — усміхнулась і пішла готувати собі каву.

Засипала дві мірні ложечки духмяної арабіки, залила її кип’ятком і додала два горошки пахучого перцю. Тричі ставила на газ, доводячи до закипання. Аромат, неповторний, смачний і солодкий, ширився кухнею, поки кава настоювалася. Наприкінці, коли напій уже був не такий гарячий, розмішувала в ньому ложку натурального меду.

Вікторія, насолоджуючись кавою, перевіряла пошту та відповідала в месенджерах. Привітання лилися стрімкою гірською рікою з гарячими, як вітри в пустелі, побажаннями від клієнтів, друзів, родичів і Сергія. Воно прийшло першим, ще вночі, тож добралася до нього в останню чергу. Відкрила. Два квитки Львів — Париж — і назад через три дні з маленьким привітанням:

«Солодкий мій котусику, зі святом Тебе! Нехай мрії стають реальністю. А я буду твоїм чарівником. Їдьмо?! Сьогодні о 22:00 чекаю тебе в нашій улюбленій місцині. Завжди твій, з любов’ю, Сергій».

Внутрішньо застрибала від радості. Париж був давньою її мрією, ще зі школи, якось обмовилася йому поміж іншим. А він запам’ятав. Як це цінно, ні — важливо, коли хтось так уважно й трепетно ставиться до тебе та твоїх бажань, незважаючи на те, що у вас ніколи не буде спільних дітей. Але про це сьогодні й узагалі не варто думати.

Вікторія одразу вирішила зателефонувати коханому, та він її випередив своїм дзвінком, ніби відчув цей намір телепатично:

— Готуєш валізи?! І не маєш терпіння!

— Та-а-а-ак, готую, хоч завтра! — мало не скрикнула Віка. — Але добре, що у вихідні, бо справ — гора!

— Ти ж моя люба кицюня! — Сергій чмокнув у трубку. — Це буде найфантастичніший час у нашому житті. А на сьогоднішній вечір усе в силі?

— Аякже! Я буду.

Вікторія вискочила на вулицю, ще раз обвела дивним поглядом автівку з бантом і вже майже сіла в замовлене таксі, як задзвонив телефон і на дисплеї висвітилось «Іван». У Віки одразу зіпсувався настрій. Але не відповідати вона не могла.

— Алло.

— З уродинами вас, найпрекрасніша жінко у світі! Нехай усі ваші мрії здійснюються.

— Дякую щиро! Якраз почали. — Віка сіла в таксі й сказала: — Їдьмо!

— Це ви кому? Хто за кермом? — здивовано запитала трубка.

— Водій таксі, — смішком відповіла Віка, та раптом зрозуміла, чиє новеньке жовте авто стояло під її вікнами. — Ой! То це ви?

— А ви навіть не здогадалися. Хороший же з мене конспіратор! — розсміявся Іван. — Отже, ви не перечитали мого повідомлення. Про це я й подумав, тому телефоную. Ключі від автівки — у вашій поштовій скриньці в під’їзді.

— Дякую, я дуже зворушена й вражена. Але я не прийму ваш дарунок.

— Чому? Вам так необхідна нова машина. Ви постійно розриваєтеся між Жовквою і Львовом. Стара завжди на сервісі!

— Пане Іване!

— О, знову! Просто Іван. Ми ж домовилися!

— Послухайте, прошу вас! Я не можу, просто не можу прийняти такий дорогий подарунок.

— Ви мене цим ображаєте, Віко! Техпаспорт на ваше ім’я в бардачку. Я дуже засмучений вашою відповіддю.

— Пане Іване!

— Дуже шкода. Але назад авто я не візьму.

— Пане Іване! — намагалася вставити пояснення Вікторія.

— Гарного вам святкування. І задоволення від кермування.

— Я не сяду за кермо!

— Усього найкращого, — сказав він незадоволено й вимкнувся.

Вікторія видихнула. Їй була неприємна його настирна увага, а тепер усе ще й ускладнилося дорогими подарунками. Він її відверто купував. Точніше, хотів би купити. Як вийти з цієї ситуації, вона не знала. У всякому разі йому доведеться забрати авто. Ну, не буде ж воно там вічність стояти! Її думки перервав дзвінок від Мар’янки, яка також спішила з привітаннями. Інший, робочий, телефон теж почав дзеленчати…

Вечір вони із Сергієм провели в їхньому улюбленому ресторанчику, звідки відкривалася мальовнича панорама всього міста. Милувались одне одним, як молодята, на тлі львівського шарму. Того вечора вона залишилась у нього. Свобода тепер стала для неї дуже цінною: не хотіла відчувати жодного дискомфорту в житті. І присутність ще когось, хай навіть близького й коханого, видавалася їй грубим втручанням в особистий простір. А може, ще досі відчувала той бар’єр з минулого — вона не знала достеменно. Їй видавалося це цілком справедливим: жити так, як це було зручно їй, не створюючи нікому дискомфорту й не кривдячи найперше себе. А найзатишніше було вдома.