Артур Кестлер - Ніч ополудні

У цьому місці кореспондент газети жваво описав, як підсудний Рубашов «перебіг поглядом по аудиторії, шукаючи хоча б одне співчутливе обличчя, і в розпачі опустив голову».

Промова Рубашова була короткою. Вона лише посилила неприємне враження, викликане цим підсудним ще на початку процесу.

— «Громадянине голово! Я промовлю востаннє в своєму житті. Опозицію розбито й знищено. Якщо я запитаю себе, за що я вмираю, переді мною постає абсолютна порожнеча. Якби я вмер без каяття і без примирення з партією, то я не бачив би нічого, за що варто віддати життя. А тому зараз, на краю могили, я стаю на коліна перед країною, перед масами і перед усім народом. Політичний маскарад, пантоміма дискусій і змов залишилися позаду. Політично ми вмерли ще перед тим, як громадянин прокурор вимагав для нас смертної кари. Горе переможеним, яких історія розтоптує в прах. Я маю одне лише виправдання перед вами, громадяни судді: мені не було легко виконати свій обов’язок на суді. Самолюбство й рештки гордості підказували мені: умри мовчки, без слова, або умри зі шляхетним жестом, з розчулюючою лебединою піснею на вустах. Гордість підштовхувала мене до того, аби виплеснути все із серця, кинути виклик моїм обвинувачам. Для старого бунтівника зробити це було не тяжко, але я вистояв перед спокусою. Тим самим моє завдання виконане. Я розплатився з історією за все. Було б глумом просити у вас помилування. Це все, що я можу сказати».

— «Після короткого засідання голова суду зачитав вирок. Верховний суд республіки засудив обвинувачених до найвищої міри соціального захисту — смертної кари через розстріл з конфіскацією особистого майна…»

Старий Василь не міг одірвати очей від іржавого цвяха.

— Хай буде воля твоя. Амінь, — пробурмотів він і заплющив очі.

Отже, все скінчилося. Опівночі мало настати «підбиття остаточних рахунків»…

Блукаючи по камері, до якої він повернувся після суду, Рубашов наново рахував кроки: шість з половиною до вікна, шість з половиною назад. Коли він зупинявся, завмерши, на цементованій підлозі і напружував слух, тиша білих стін напливала на нього, немов із глибокого колодязя. Ніяк не міг зрозуміти, чому раптом стало так тихо і в камері, й назовні. Але відчував: уже ніщо не порушить цього ідилічного спокою.

Напруживши пам’ять, він пригадав, коли саме ця спокійна тиша розлилася довкола нього. Вона прорвалася, як джерело, на суді, коли він виголошував останнє слово. Доти він вірив, що спалив у собі рештки егоїзму і самолюбства. Але коли його погляд блукав по аудиторії, натикаючись лише на байдужість і презирство, раптова потреба співчуття залила його хвилею. Відчуваючи крижаний холод, він намагався тоді зігріти себе власними словами. Спокуса поривала його говорити про своє минуле, напружити всі сили й розірвати пута, сплетені Івановим та Клєткіним, крикнути в обличчя суддям, як колись Дантон: «Ви охопили своїми пазурами все моє життя. Хай же воно випростається і викличе вас на поєдинок!..» О, він знав промову Дантона перед революційним трибуналом слово в слово. Ще хлопцем завчив її напам’ять. «Ви хочете втопити республіку в крові! Як довго ще сходи до свободи будуть могильними плитами? Тиранія продовжує свій похід; вона відкрила забороло, гордо піднесла голову, вона іде через наші трупи».

Ці слова вже крутились на кінчику його язика. Але спокуса опанувала його лише на мить. Ще мить — і він почав свою останню промову «за сценарієм». Тоді, власне, й почалася ота благословенна тиша. Власне, саме тоді він усвідомив, що йти іншими дорогами вже запізно. Запізно вертатися назад тією самою дорогою, ставати ще раз у сліди власних кроків. Словами вже нічого не зміниш.

Запізно і для нього, і для всіх, до нього подібних. Коли прийшов час їхнього останнього виходу на сцену, вони вже настільки звикли до приниження, що перетворити лаву підсудних на трибуну обвинувачів їм було не під силу. Ніхто вже не здатен був викрити всю правду перед світом, кинути обвинувачення в обличчя суддям, як зробив це колись Дантон.

Деяких, як от Заячу Губу, було зламано фізичними муками. Деяких — покорено обіцянкою помилування; ще інших — обіцянкою пощадити їхніх жінок і дітей. Ідеалісти погодилися своєю мовчанкою зробити останню послугу партії, погодилися стати козлами відпущення. Та й, зрештою, кожен із них мав на совісті Орлову чи Орлових. Вони заглибоко загрузли у своєму власному минулому, заплуталися у павутинні, сплетеному ними ж самими, за законами тієї самої спотвореної партійної моралі й логіки. Усі вони були винні, але не в тому, до чого признавалися. Повороту назад не було. Вони зійшли зі сцени згідно з правилами цієї дивної гри. Та ніхто й не сподівався від них лебединих пісень. Вони грали за підготовленим текстом, за яким їм відводилося лише вовче виття…