Артур Кестлер: Ніч ополудні

«Стара хвороба, — розмірковував Рубашов. — Революціонери не можуть, не сміють дивитись на речі очима інших. Чи, може, мусять? Бо як можна змінити світ, уподібнюючи всіх собі? А інакшим робом — можна?»

Якщо все розуміти й усім пробачати — де тоді взяти рішучість у вчинках? «От вони просто розстріляють мене та й усе. Бо мої мотиви їх не обходять». Рубашов схилив голову на підвіконня. Надворі було біло й тихо.

Стояв, забувши про все. Лише відчував на чолі холодний дотик ґрат. З часом йому здавалося, що камеру наповнює глухий, але впертий стукіт. Обернувся довкола, напружуючи слух. Стукіт був тихий, і неможливо було визначити, від якої стіни він долинає. Раптом глухі звуки втихли. Рубашов підійшов до стіни, де стояла параша, і постукав до камери 406, але відповіді не отримав. Тоді наблизився до протилежної стіни, яка відділяла його від камери 402 і біля якої стояло його ліжко. Стукнув по стіні кілька разів, і вона «обізвалася».

Він сів на ліжко так, щоб мати на оці вічко, і відчув хвилювання. Перший контакт із будь-ким завжди хвилює.

Тепер із камери 402 стукіт долинав безупинно. Три удари з короткими інтервалами, тоді пауза; знову три удари і пауза. Рубашов відповів таким самим сигналом, що означало: «Слухаю». Йому нетерпеливилось дізнатися, чи отой співрозмовник за стіною знає «прямолінійну систему», інакше б треба було багато терпцю, щоб його навчити.

Стіна була грубою і пропускала звук кепсько. Рубашов мусив притиснутися вухом до холодної цегли. З’ясувалося, що сусід має добрий досвід і знає усі, які тільки є, системи перестукування. Він ударяв по стіні без поспіху, але гучно, — можливо, використовуючи олівець. Рубашов намагався тим часом відтворити в уяві прямокутник літер — 28 квадратів, чотири горизонтально, сім вертикально. Літери, без яких можна обійтися, до системи не входили.

Почулись чотири удари — отже, останній, нижній ряд. Потім один удар — перша літера ряду. «X»! Після паузи — ще три удари. Тоді шість — шоста літера. «Т»! Знову три удари — третій ряд, тоді — два. «О»!

«Хто?»

«Практичний чоловік, — подумав Рубашов. — Хоче знати відразу, з ким має честь!»

Відповідно до революційної етики, той, що за стіною, мав би почати з якогось політичного штампу, тоді передавати новини, побалакати про їжу й куриво. І лише після того наступало справжнє знайомство — називалися імена. А втім, досвід Рубашова обмежувався поки що країнами, де партія була переслідуваною, а не переслідувачем, і члени партії з огляду на конспірацію знали один одного лише на ймення. Але й імена змінювалися так часто, що врешті втрачали будь-яке значення. Тут, здається, було інакше. Рубашов завагався — називати йому чи ні своє прізвище?

В’язень із 402-ї домагався відповіді. Він знову вистукав: «ХТО?»

«Зрештою, чому ховатися?» — вирішив Рубашов. І відповів: «РУБАШОВ МИКОЛА САЛМАНОВИЧ».

Чекав, що з того вийде.

Відповіді не було. Усміхнувся. Сусід, певно, дістав шок, довідавшись, яка птиця опинилася поруч. Почекав ще хвилину, але стіна залишалася безгучною. Здвигнув раменами і підвівся з ліжка. Знову закрокував по камері, час від часу підходячи до стіни й наближаючи до неї вухо. Але стіна не озивалася. Рубашов протер рукавом пенсне, підступив до дверей і визирнув у вічко. Коридор був безлюдний. Лампочки поливали стіни понурим, одноманітним світлом. «Дивно, чому замовк 402-й?»

Може, від страху? Може, боявся скомпрометувати себе контактом із такою великою рибою? Може, не мав нічого спільного з політикою? Може, був лікарем чи інженером і тепер трясся від самої думки про свого сусіда? Хто б він не був, але ясно: він не мав жодного політичного досвіду. Коли б мав, не домагався б прізвища зразу. Скоріш за все, замішаний у якусь саботажну справу. А що сидить тут давно — очевидно, бо вже досконало вивчив усі системи перестукування, і тепер, раптово урвавши розмову, намагається доказати свою невинність. Певно, один із тих, що й далі вірять, ніби їхня суб’єктивна вина чи невинність щось значать для влади. Певно, один із тих, що не мають уявлення про вищі інтереси, яким підпорядковується уся гра. Мабуть, сидить тепер на матраці і пише сотий протест до влади, переконаний, що його листи уважно вивчаються у відповідних інстанціях. А може, пише тисячного листа до дружини, яка ніколи його не отримає. Правдоподібно, він запустив некрасовську бороду, перестав митися, набув звички кусати нігті й заповнювати уяву еротичними розкошами минулого. Ніщо так не допікає в ув’язненні, як усвідомлення своєї невинності. Воно сповільнює акліматизацію і підриває моральну снагу.