Артур Кестлер - Ніч ополудні

— Громадянин Рубашов намовляв мене умертвити вождя партії отрутою…

Глибокий, мелодійний голос, що несподівано полився з цих людських решток, здивував Рубашова. Здавалося, цілого, неполаманого в цьому молодому чоловікові тільки й було, що його приємний голос. Цей голос видавався дивною протилежністю до всієї його зовнішності. Сказане ним дійшло до Рубашова лише за кілька секунд. З моменту появи в кабінеті Заячої Губи Рубашов сподівався чогось подібного і намагався бути на сторожі. Але звинувачення прозвучало надто кумедно. За хвилю озвався й Клєткін. Його роздратований голос доносився ззаду, бо Рубашов майже повністю повернувся до дверей, біля яких і досі стояв Заяча Губа.

— Я ще не питав вас про це. Я спитав вас, де ви востаннє зустрічалися з громадянином Рубашовим?

«Ти помилився, хлопче, — звернувся Рубашов подумки до Клєткіна. — Ти не повинен був наголошувати, що на твоє питання дано не ту відповідь. Я б і не помітив цього. А тепер, після твоїх дурних додаткових з’ясувань, у моїй голові прояснилося, наступило гарячкове пробудження…»

Порівняти свідка з предметом вдалося легко. Цей свідок — Заяча Губа — є заведеним грамофоном. Голку поставлено не на ту борозну пластинки і в результаті — не та відповідь. Заяча Губа трішки знітився, і його «правильна» відповідь прозвучала ще мелодійніше:

— Я бачився з громадянином Рубашовим у Б., на прийомі, влаштованім торговельною делегацією. При зустрічі він намовляв мене до участі в терористичній змові проти вождя партії.

Говорячи, він гасав очима по стінах кабінету. Коли замовк, його погляд раптом упав на Рубашова й застиг, немов знайшов нарешті місце відпочинку. Рубашов надів пенсне й відповів на цей погляд допитливим позирком власних очей. Але в зіницях молодого чоловіка не було прохання вибачити. Радше — братерська довіра й німий докір безнадійно катованого. Рубашов був першим, хто розплів цей вузол переживань.

За спиною знову загримів голос Клєткіна, самовпевнений і, як завжди, брутальний:

— Ви пам’ятаєте дату зустрічі?

— Так, я пам’ятаю її дуже виразно, — відповів Заяча Губа своїм лагідним голосом. — Ми зустрілися на прийомі з нагоди 20-х роковин революції.

Погляд молодого чоловіка так і не відірвався від Рубашова. Цей погляд, здавалося, прикипів до нього, немовби в ньому крилася остання надія на порятунок, Рубашов труснув власну пам’ять, і в ній почали зринати образи, спочатку розпливчасті, а тоді конкретніші. Нарешті згадав, хто був Заяча Губа. Ця ідентифікація не зродила у ньому подиву, радше — розчарування.

Повернувшись до Клєткіна і раз у раз моргаючи проти світла, спокійно сказав:

— Вказана ним дата правильна. Спочатку я не впізнав свідка. Тепер бачу, що це син професора Кіффера. До речі, перед тим, як він пройшов через ваші руки, я бачився з ним лише один раз. Вітаю вас із блискучою обробкою! Не диво, що я навіть не впізнав його…

— Отже, ви підтверджуєте, що знаєте його і що зустрічалися з ним у вказаний день і за вказаних обставин?

— Я щойно це підтвердив, — кинув Рубашов байдуже і помітив, що гарячкове збудження минуло й у голові знову почалися тупі удари. — Якщо б ви відразу сказали, що свідок є сином мого нещасного друга Кіффера, я розпізнав би його швидше.

— В обвинуваченні його прізвище названо повністю, — зауважив Клєткін.

— Для мене й для інших професор Кіффер був відомий як Кіффер. Усі ми знали, що це — псевдонім, прибраний ще у дореволюційні часи. Його справжнього прізвища я не знав. Тим часом у звинувачення ви чомусь втулили останнє…

— Ну, це неважливо, — підсумував Клєткін і знову подався тулубом у бік Заячої Губи, немовби хотів розчавити молодого чоловіка своєю вагою. — Продовжуйте свої свідчення. Розкажіть тепер, для чого було влаштовано цю зустріч.

«Знову помилка, — подумав Рубашов, дарма що майже засинав. — Він вважає це неважливим. Але якби я справді вербував цього чоловіка до тієї опереткової змови, то, очевидно, згадав би його при першому натякові, з зазначенням чи без зазначення прізвища». Почувався, однак, надто виснаженим, щоб затівати ці всі уточнення. До того ж йому довелося б тоді знову повернутися до тієї диявольської лампи. А так міг принаймні сидіти спиною до неї.

Поки Клєткін і Рубашов перемовлялися на предмет ідентичності Заячої Губи, той стояв з утягнутою в плечі головою і його верхня губа не переставала тремтіти. Рубашов пригадав свого старого друга, професора Кіффера, найавторитетнішого фахівця з питань революції. На фотографії учасників Першого з’їзду партії, де їх зафіксовано з цапиними борідками, він сидів ліворуч від самого Бога-отця. У питаннях історії Кіффер був його помічником і співавтором. Він був також його улюбленим партнером у шахах і, мабуть, єдиним особистим другом. Після смерті «старого» Кіффер, який знав його зблизька більше, ніж будь-хто інший, дістав доручення написати його біографію. Він працював над нею десять років, але доля судила так, щоб ця праця ніколи не вийшла друком. За десять років офіційна версія революційних подій зазнала істотних змін. Ролі, зіграні в тих подіях головними акторами, були переписані наново; шкалу вартостей переінакшено. Старий Кіффер був надто впертий. Він не міг зрозуміти нової діалектики, що нею почалася ера Хазяїна.