Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

У її голові визрів чіткий, як їй здавалося, задум. Вона вже знала, як на світанку непомітно вийти з гарему, де на них із Мариною будуть чекати коні, приведені підкупленим конюхом, і де вони мають «випадково» зустрітися з польськими делегатами.

Через свою служницю Аліє легко купила в работорговців два комплекти жіночого одягу, який зазвичай носять русинки, а у своїх євнухів, ніби для втіхи, випросила пару овечих кожухів, тих, що вдягають татарські пастухи, які на час нальотів на північні землі перетворюються на воїнів, щоби хоч якось прогодувати сім’ю.

– Панночко, це так небезпечно… – безперестанку повторювала Марина, а втім, виконуючи всі доручення своєї господині. Кілька разів вона навіть ледь не обмовилась Фатьмі та старому євнухові. Марина дуже боялася.

На противагу служниці Аліє, відчуваючи неабияке збудження, була непохитна в своєму рішенні. У її уяві все йшло гладенько, як по маслу. Приставши до польських послів під виглядом біглих бранок, вони з ескортом поїдуть на Уманщину, у маленьке село Цибулів, до родичів Марини. У селі Аліє приймуть за Маринину подругу, сироту, якій нікуди вертатися після неволі. Там вона й зостанеться. Можливо, вийде заміж за якогось красеня-панича, а можливо, подасться подорожувати далі, на Захід, і на власні очі побачить, як видувається венеційське шкло, і як плетуться бельгійські мережані комірці.

Але більше за далекі краї Аліє марила Україною. Казковими вишневими садками, сніговими заметами й святочними вечорницями, про які так багато розповідала мама. І коли думка про незворотність – про те, що це назавжди, і що вона більше ніколи не повернеться додому й не назветься дочкою великого бея, – приходила в її гарячу голову, примушуючи здригатися від усвідомлення фатальності свого вчинку, дівчина проганяла її геть, знову й знову уявляючи ідилічну картину майбутнього, яку сама собі намалювала.

Такі рідні раніше вулички Кафи здавалися сірими й пустими, а море, шепіт якого завжди любила слухати дівчина, навіювало на неї лише тужливий смуток – воно, як і раніше, було спокійним і тихим. Штиль ніяк не хотів змінюватися бурею, а серце прагнуло змін.

Одного ранку ці зміни настали. Дзвінкою монетою Аліє підкупила сторожу, умовивши випустити її з гарему без євнухів і обіцяючи повернутися до світанку. Ніхто в сералі не смів суперечити Аліє. Думка про те, як батько покарає нещасних сторожових, коли дізнається про її втечу, не виходила з голови, однак Аліє готова була йти на жертви: легко відмовлятися від того, про що ти вже ніколи не почуєш та й не згадаєш.

Неподалік від палацових мурів стояв старий араб із двома жеребцями в повній збруї. Забравши гроші, він ще довго мовчки дивився вслід утікачкам, осудливо хитаючи головою.

Дві вершниці виїхали з міста, лиш тільки на небі з’явилася заграва від перших променів, прямуючи в напрямку Єскі-Кирим [4] Старий Крим. і обцілованих вітрами Агармиських гір. Аліє востаннє озирнулися на башти міського муру, розуміючи, що більше ніколи не повернеться назад, і з силою пришпорила свого коня.

Дівчата, вдягнені в просторі українські сорочки під низ і барвисті корсетки, накинули зверху татарські кожухи з овечого хутра, а на ноги вдягли прості конопляні шаровари. На голові в кожної була гостроноса хутряна шапка, яка робила їх схожими на татарських чи караїмських селян. Зашиті в халяви жовтих сап'янових чобіт, тихенько брязкали золоті монети, пара коштовних каблучок і інкрустований гранатами браслет – все, що вийшло зібрати непомітно від матері та її служниць. За поясом Аліє висіли привезений братом зі Стамбулу кинджал і подарований ним же пістоль. Міська сторожа навіть не окликнула вершниць. Усе справді йшло, мов по маслу.

Роблячи лиш тимчасові привали й оминаючи погляди зустрічних подорожніх, дівчата спинилися по-справжньому перепочити лише під вечір, діставшись до передгір’я Агармишу, найсхіднішого гірського хребта Криму.

– Кажуть, тут неподалік є печера змія, який виходить з неї ночами й краде в людей вівці, – пошепки сказала Аліє, ніби боячись, що її хтось почує.

Дивні обтесані вітрами скелі гострими піками височіли неподалік.

– А якщо придивитися уважніше до скель, то в кожній горі можна побачити обриси людей у них заточених.

Забобонний холодок пробіг спиною Марини, і вона, поспішно перехрестившись, одразу відвела погляд від гірських вершин.

– Тут так моторошно. Пам’ятаю ці скелі – мене повз них вели татари з ясиром… Були б ми зараз у Кафі, саме починали би вечеряти. Учора на кухню привезли дичини…