Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

– Мов до шлюбу зібрали, – поглянувши на себе в люстерко похмуро сказала Аліє, накидаючи на плечі підбитий хутром плащ. – Що ж, зустрінемо дорогих гостей по-панськи!

Чекати довелося недовго. Скоро на подвір’ї залунали звуки труб і барабанів, замайоріла корогва й чітким строєм, під уважними поглядами Янушевих пахолків із зарядженими мушкетами наготові, проїхали святково вбрані козаки.

Аліє визирнула у вікно й заклякла – попереду їхав Лукаш. Її Лукаш! У шитому золотом кунтуші, із високим пір’ям у прикрашеному дорогоцінним камінням плюмажі.

– Вельмишановне панство! – звучним голосом звернувся він до Януша, Станіслава й Густава, спішуючись і знімаючи шапку. – Я, Лука Підгорецький, прийшов забрати те, що мені було обіцяно паном Голембійовським.

– Та як ти смієш сюди з'являтися! Ми можемо засудити тебе за розбійницький напад на нашого ясновельможного пана Голембійовського, холопе! – вигукнув Станіслав. – Або ж скарати тебе за твою витівку на горло [12] На смерть. просто зараз! У Тишкевичів суд короткий!

– Так, я вже чув про таке, – лише куточком губ усміхнувся Лукаш і одразу посерйознішав. – Я пробачу тобі, пане Станіславе, образу. Але лише тому, що ти брат дівчини, до якої я приїхав свататися. Не холоп я, а шляхтич, хоч і безземельний. Не маю я нічого, окрім ось цієї шляхетської грамотки та доброї козацької хоругви, яка вірно мені служить. Не як злодій приїхав до вас, а як син до батька. Та як не віддасте Аліє за мене з доброї волі, то гріш – ціна слову шляхетському, пропала навіки ваша панська честь!

– Пся крев! Не річ вона, щоб її отак віддавали! – заговорив словами Аліє Станіслав.

– То давайте спитаємо в самої панночки, чи згодна вона, – вступив до розмови пан Януш. – Якщо погодиться – віддамо, якщо ж ні – лишиться при нас. Ми ж не бусурмани, щоб людьми торгувати?

Лукаш згідно кивнув, а на обличчі Януша з’явилася задоволена посмішка. Аліє завжди відмовляє сватам, хіба ж може бути інакше й цього разу, та ще й за таких обставин?

– Кличте панянку! – наказав служницям, які стояли на ґанку, він.

Серафима наввипередки з Павлиною побігли до жіночих палат, а Лукаш важко зітхнув. Він знову уявив себе в синій вітальні, де холодний голос Аліє говорив йому забиратися геть. Морозець пробіг по шкірі в очікуванні слів, задля яких він пройшов такий шлях, підставляючи свою голову під плаху.

Коли Аліє з’явилася в дверях, всі затамували подих. Такою гарною, дорого вбраною, уквітчаною Лукаш не бачив її ще ніколи. Але холодні сині кольори її вбрання й незворушне обличчя краяли його серце без ножа.

Аліє обвела поглядом усіх присутніх, навіть не спиняючись на Лукашеві, легенько вклонилася батьку та гостям і, скромно опустивши очі, тихо сказала.

– Я не можу ставити під сумнів честь пана Голембійовського чи мого діда, ясновельможного пана Януша Тишкевича. Я мушу покорися небесній волі… – вона схилила голову перед Лукашем і зробила кілька кроків йому назустріч.

Цього було достатньо, щоб серце Лукаша, яке на мить заклякло, знову забилося. Юнак підскочив до неї та нестямно, хоч цього й не схвалювали присутні на подвір’ї шляхтичі, стиснув дівчину в обіймах.

– Я знала, що ти за мною приїдеш, – прошепотіла йому на вухо Аліє.

– Я намагався повірити твоїм словам, але так і не зміг, – гаряче прошепотів у відповідь він. – І пообіцяв собі знайти шлях, щоб бути разом.

– Але… звідки у тебе шляхетська грамота, пане… Підгірський? – узяла з його рук документ вона. – Щоправда, я знаю одну людину, яка добре вміє підробляти папери…

– От сама в неї й запитай! – указав на свій ескорт він.

Дівчина поглянула в той бік, куди вказував Лукаш і ледь не закричала від радості. Відвертаючи обличчя від шляхтичів, але вже не стримуючи себе, вона широко посміхнулася. Поодаль від козаків верхи на гарцюючих конях вимальовувалися дві знайомі постаті – обидві вбрані в чорне чоловіче вбрання. Зустрівшись поглядами з Аліє, Адріян і Уляна привітно помахали руками. Аліє відмітила, що ніколи ще Уляна не виглядала такою красивою, як зараз.

– Думаєш, у нас все вийде? – боязко поглядаючи на почервонілого від люті Станіслава сказала Аліє.

– Можливо, це не остання перешкода на нашому шляху… – відповів Лукаш, дивлячись їй просто у вічі. – Але заради таких митей, як зараз, я готовий ще тисячу разів сходити в пекло й назад!

Його останні слова потонули в звуках труб і барабанів, якими поспішали привітати молодят козаки, але Аліє все зрозуміла й без слів. Вона вдихнула повні груди свіжого передвесняного повітря й підставила обличчя сонцю.