— Едгаре, все зовсім не так, як ти думаєш. Ми з Гуго виросли разом, він мені як брат, я не зраджувала тебе з ним… у біблійному сенсі. Але в нього помер старший брат, тепер Гуго може успадкувати все. Ось він і його батько, сер Роджер Бігод, зустрілися зі мною й попросили замовити слівце батькові…
Я затнулася й навіть замружилась, коли Едгар присів поруч. Заговорив повільно, але так само страшно.
— Ти все-таки не розумієш, Бертрадо. Я заявляю, що ця людина — злочинець, король погоджується зі мною, а ти відразу просиш за нього. Це ще гірше відступництво, ніж просто зрада, хіба не розумієш? Та ти принижуєш мене перед королем, показуєш, що моє рішення для тебе ніщо, ніби я взагалі не відіграю для тебе жодної ролі як чоловік і правитель графства. Що ти за дружина тоді, чого варті всі твої клятви перед вівтарем? І що тоді за родина в нас, зрештою, коли ти бігаєш на побачення до мого ворога й просиш милості для нього?
— Це не було побаченням, — уперто повторила я. — Ми з Гуго, як я сказала, бачилися не наодинці. Там був присутній і стюард двору, він засвідчить, що ми з його сином не коханці…
Я затнулася, і щойно він устав, знову зіщулилася. Але ні, він був спокійний.
— Ти ж не дурна, Бертрадо, повинна розуміти, що після твого клопотання за мого ворога, я не зможу з’явитися при дворі. Ти поставила мене в таке становище… І ми їдемо негайно. За даних обставин це найліпше, що можна зробити. А те, що ти не здійснила подружньої зради… Що ж, я готовий у це повірити. Ти надто холодна, щоб зрадити. Ти нездатна відчути справжній потяг.
Ми повернулись у Норфолк і розпочався новий етап нашого життя — порізно. Я знову зачаїла образу. Гірше принизити принизити мене було вже неможливо. Він дав зрозуміти: в мені є вада, яка не дозволяє мені навіть переспати з іншим. Ну гаразд, я помщуся йому. Ні, я не збиралася робити його рогатим. У чомусь він мав рацію — мені це огидно. Однак я знала, як завдати йому болю. І моєю помстою мала стати ця його кохана шльондра з фенленда — Гіта Вейк.
* * *
Мені не знадобилося зумисне розпитувати про саксонку. Розмови про неї я чула без перестанку. Так я довідалася, що купці з континенту, які торгують вовною, охоче ведуть із нею справи й що вона почала власну сукновальну справу, досить прибуткову на той час. Одночасно з цим я довідалася, що цю так звану «леді Гіту», охоче почали приймати в деяких поважних нормандських родинах. Останнє бісило мене особливо. Адже ця дівка була збезчещеною повією, і попри це навіть родовиті Д’Обіньї або зарозумілі Де Клари робили їй ласку, запрошуючи на полювання чи бенкети.
Колись Едгар пообіцяв мені віддати Гіту заміж. І, гадаю, для настільки багатої та самотньої леді знайшлися б охочі обвінчатися з нею. Однак у мене не вистачило б сміливості заговорити з ним про ту обіцянку. У мене, котра завжди знала, як вказати місце будь-кому й уміла домогтися свого! Але хоча інколи, під час судових засідань чи розглядів позовів ми й засідали разом із чоловіком, чомусь останнім часом я навіть не сміла підвищити голосу в його присутності. Крижана холодність Едгара збивала з мене пиху. Ми навіть більше не спали разом, а якщо обставини й змушували залишатися під спільним дахом, Едгар завжди мав окрему опочивальню. Не дивно, що чутки про наші стосунки знову поповзли графством. І як завжди трапляється в подібних випадках, більш винною стороною всі вважали жінку. Як це було принизливо! Втішало лишень, що навіть покинувши мене, Едгар не відрікся від нашого договору й не подався до своєї Феї Туманів. Але я ще не забула його слів про те, що він «не має наміру ганьбити цю горду жінку». Ух, як же я її ненавиділа!
Занурюючись у свою зневіру, я більше не шукала розваг. Інколи вирушала самотою у фени, шукаючи зустрічі зі своєю суперницею. Та я об’їздила усе довкіл, а одного разу навіть провідника найняла, який доправив мене на човні майже до самого лігвища клятої саксонки. Я цілісінький день спостерігала за тими, хто відвідує ці місця.
Тауер Вейк виявився багатим маєтком на острові посеред озера зі старою вежею та безліччю будівель по берегах. І тут на мене чекав іще один удар — серед тих, хто того дня прибув до кремінної вежі, я впізнала свого пасинка Адама. Я й раніше чула розмови про прихильність сарацина до Гіти, але мене це не обходило. А ось зараз, коли побачила хлопчиська, який верхи на поні їхав у Тауер Вейк, я розлютилася. Маленький зрадник! Під час зустрічей зі мною сама щирість, а сам раз у раз навідується до Едгарової повії.
Читать дальше