Антон Копинець: Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Ба що з ними будуть робити, небожата? — перезвідав старий Сила, хоч і сам добре знав, що не на гостину погнали людей перед карабінами. Бо подейкують, що гостина буде не на жандармерії, а на фарі, у пана намісника. Туди й пиво завезли від Прінца, пили би собі кров!

— Не косицями ото пахне, няньку, — відповів Іван голосно, аби перекричати дзвони.

— Ой, то-то так, небоже, — і Федір почав прислухатися до тих кроків, що гриміли по вулиці кованими чобітьми. Йому гупало в груди, немовби ті жандарми з чорним когутячим пір’ям на шапках ступали по його старому болячому тілу…

— Іване, чуєш? Тебе бирів [118] Староста. кличе! — несміливо сказав хтось збоку. Неквапом повернув голову: коло нього стояв Митер Урстів, що заховав свої очі під широкополою крисанею, котра приплющила його до землі. — Я їм не бохтерую, згирили би ся, айбо дуже ня просив, аби-м переказав.

І лише тепер переконався, що ті перші слова не причулися йому.

— Кличе, кажете? Но, та треба йти… А чому не бохтеруєте, Митре?

— То-та власть не по моєму бубнові. За Масарика, не снив би ся, хоч десь пів-деца перепадала. А за сих хіба фендрика приліплять. Повний віз привезли їх. Не на моє вже тіло то-ті фендрики, неборе!..

— Няньку, няньку, чуєте? — ніби розбуджував Федора зі сну. — Треба йти самому, доки не женуть.

— Треба йти, синку, раз кличуть. Айбо не завгуряйся. Бо щось недобре віщує моє серце… До бирова то-то ще не так страшно. Іди, іди, неборе!.. — І чомусь зняв стару клебаню, потер її рукавом та знову поклав на тяжку голову, у краї якої билося бовкало великого церковного дзвона.

Німів майдан, і люди стояли кожний сам із собою. Бо боялися заговорити один до одного, аби не дражнити роз’ятрене серце, в якому почала зяяти ще одна рана. Благословенну кров, що цяпкала з неї, ніхто не бачив. Та кожний чув, як вона зривається та гупає по тілу гнівом та приреченістю.

На нотарському уряді пахло людським потом, ваксою, бензином та сливовицею. Підлога, акуратно вимита, віддавала сирістю та грибком. З-за стіни виривався глухий голос: «Води-и!». А з-за столу, що займав майже третину кабінету, гавкнуло:

— Відяз! [119] Струнко.

Іван раптом прикинувся, що не розуміє угорської мови, та й далі роззирався по кабінету. Раптом по голові щось гримнуло. Клебаня полетіла майже до стола. Іван поволі нагнувся, підняв її. «Корінець би тобі висох! Та ти так хочеш зо мною говорити?».

— Стань прямо! — скомандував, очевидно, товмач. Повернувся на той голос: позаду стояли два жандарми. За столом — ніздруватий ранговий пір’яник [120] Жандарм. . Мабуть, старший. Іван подивився на нього злостивими очима, ніби намагався накинутися на нього. Допарував ногу до ноги.

— Я не вояк, пане жандар, — спокійно виповів, наче хотів перейти на жарти.

— Ми зробимо з тебе вояку: слухняного, покірного, як собаку! — заревів той за столом, дивлячись на товмача, що харкав майже коло Іванового вуха. — Вонючий русін! Ти маєш два авто. Мале, лук суш, і тягар на авто. Двадцять чотири години і — вони мають бути тут, у нас! Це не просьба, а наказ!

«От чого забажали! Писього хвоста дістанете!».

— Айбо мотори не роблять. Як я їх привезу? Я вже майже два роки нікуди не рушав на них. Най скаже вам пан староста.

— Не староста, марго, а біров!

— Та най буде й так. Він знає, як то-то є. Чи не правду кажу?

Гей, добре знає Іван того жмикрута-павука, що треться лише коло превелебного та урядовців, бо інші люди — то для нього горголаки-жуки. А чого би йому знатися з селянами, коли він має понад сто гектарів землі! І притому — найліпшої, коло Боржави. Має доста винниць [121] Виноградник. , корови, коні, слуги. Днеськи одягнувся, як на Великдень, у святочний костюм. Не знає чи вставати, коли звідає Іван.

— Ну, пане Бенцо? — зиркнув на нього старший жандарм. Той підлетів, ніби хтось дав йому копито у те місце, на якому щойно сидів.

— Так точно, пане ернадь [122] Офіцерське звання майора. , не знаю!

— Твої машини, вонючій русін, конфісковані! Нараз сюди привезти!

Сила все добре розумів та чекав, аби товмач переклав прохання начальника жандармерії. Бенца, як школяр, підняв руку, що, здалося, підтягувала його із стільця. Коли це побачив начальник жандармерії, пристукнув каблуками, виструнчився, мовби коликом підперли його в животі.

— Я за нього ручаюся, — сказав по-чужинському.

«Яка доброта, корінець би ти висох!.. Айбо не буде того, що ви хочете, пани зайди! Гей, не буде ніколи! Що би повіли люди?».