Дуглас Адамс - Бувайте, і дякуємо за рибу

— Що вона сказала? — запитав він з тривогою.

— Вона сказала «це».

— Що «це»?

— Що «це?» Звідки в біса, я можу знати? Це їжак, це димохід, це інша пара пінцетів Дона Альфонсо. Вона навіжена і гавкає, хіба я не згадував цього?

— Здається ти не дуже хвилюєшся за неї. — Артур спробував сказати цю фразу якомога невимушено, але здається не спрацювало.

— Слухай сюди, покидьку…

— Добре, вибач. Це не мої справи. Я не хотів, щоб це так прозвучало. — сказав Артур. — Я знаю, ти дуже піклуєшся про неї, це ж очевидно, — збрехав він. — Я знаю, що тобі доводиться якось справлятись з цим. Вибач мені, будь ласка. Я щойно прилетів автостопом з іншого кінця туманності Кінська Голова.

Артур нестямно втупився у вікно.

Він був вражений тим, що серед усіх сенсацій, які боролись за місце в його голові, сьогодні, коли він повернувся до дому, який, як він думав зник у забуття навіки, одна думка його приваблювала найбільше — одержимість дивною дівчиною, про яку він нічого не знав, крім того, що вона сказала йому «це», і того, що її брата слід відправити на планету вогонів.

— То, що це за стрибки, ну ті стрибки, про які ти згадував? — сказав він як міг швидко.

— Слухай, це моя сестра, я навіть не знаю навіщо я розповів тобі все це…

— Добре, вибач. Мабуть, тобі краще дати мені вийти. Ось це…

Коли він це сказав, вийти він вже не міг, через те, що буря, яка оминула їх, раптом повернулась назад. Блискавки розсікли небо, і, здавалося, що хтось розлив щось дуже схоже на Атлантичний океан прямо на них.

Рассел зосереджено лаявся і крутив кермо протягом кількох секунд доки небо виливалось на них. Він вилив свою лють різко натиснувши на педаль газу аби обігнати вантажівку з написом «МакКіна перевезення в будь-яку погоду».

Напруга спала разом із дощем.

— Все почалось с того, коли агента ЦРУ знайшли в резервуарі, і ще у всіх тоді почались ті галюцинації і таке інше, ну ти пам'ятаєш?

Артур запитав себе, чи варто згадувати ще раз, що він щойно проїхав автостопом з іншого кінця туманності Кінська Голова, і був дещо не в курсі цих і великої купи інших пов'язаних і дивних речей, які стались останнім часом, але він вирішив, що це лише погіршить обставини.

— Ні, — сказав він.

— Це саме той момент коли вона зламалася. Вона була в якомусь кафе. Рікмансворт. Не знаю, що вона там робила, але саме через це вона зламалася. Мабуть, встала, і спокійно оголосила, що пізнала дивовижне одкровення чи щось подібне, трохи погойдалася, здивовано озирнулась, і нарешті зламалася, почавши кричати на сендвіч з яйцем.

Артур здригнувся.

— Дуже прикро це чути, — сказав Артур трохи сухо.

Рассел щось пробурчав під ніс.

— То що, — запитав Артур, у спробі зібрати все до купи, — робив агент ЦРУ у резервуарі?

— Пірнав і виринав звісно. Він був мертвим.

— Але що…

— Ну давай, ти ж пам'ятаєш всі ті речі. Галюцинації. Всі казали, що то ЦРУ випадково викрило себе, коли випробовувало нові наркотики чи щось подібне. Якась божевільна теорія, що замість того, щоб захоплювати країну буде набагато дешевше і ефективніше змусити всіх думати що їх захопили.

— А які саме були ті галюцинації..? — запитав Артур тихо.

— Що значить, які галюцинації? Я говорю про ті величезні кораблі, людей, які збожеволіли і кричали, що ми всі помремо, а потім лясь — кораблі зникли разом з ефектом наркотиків. ЦРУ заперечувало свою причетність, отже це правда.

У Артура трохи запаморочилось у голові. Його руки, шукаючи опори, вхопились в щось, і щільно притислись. Його рот то відкривався, то закривався наче він щось хотів сказати, але в голову нічого не приходило.

В будь-якому разі, — продовжив Рассел, — яким би той наркотик не був, здається він не повністю вийшов із Фенні. Я позивався на ЦРУ, але мій друг адвокат сказав, що це все одно, що напасти на божевільню з бананом, тому… — він знизав плечима.

— Вогони… — пропищав Артур. — Жовті кораблі… зникли ?

— Ну звичайно, вони ж галюцинації, — сказав Рассел і дивно поглянув на Артура. — Тобто ти хочеш сказати, що нічого з цього не пам'ятаєш? Заради всього святого, де ти був?

Це було на диво влучне питання, на стільки, що Артур аж напівпідстрибнув із сидіння.

— Господи!!! — крикнув Рассел, намагаючись зберегти керування автомобілем, який раптом занесло. Він ледве ухилився від вантажівки, яка їхала їм на зустріч, і звернув на узбіччя. Коли авто зупинилось, виявилось, що дівчину кинуло на сидіння Рассела і вона незграбно звалилась на підлогу.