Терри Пратчетт - Террі Пратчетт. Колір магії

Чужинець зауважив ледь помітні зміни у позі жебрака, і це його трохи заспокоїло. Він знову взявся щось шукати у своїй малій книжечці.

— Я бажаю, щоб мене провели до готелю, таверни, гостьового дому, шинку, притулку, караван-сараю, — зрештою сказав він.

— Що, усюди відразу? — здивувався Г’ю.

— ? — перепитав чужинець.

Г’ю усвідомлював, що за ними з інтересом спостерігає різний люд: продавчині риби, шукачі морських зірок, крабів та інших морських цікавинок, а також ті, хто просто ловив ґав неподалік.

— Слухай, — сказав він за хвилю, — я знаю одну хорошу таверну, цього досить?

Він боявся навіть припустити, що золота монета вислизне з його рук. Хай там як, а вона залишиться в нього, навіть якби Їмор конфіскував усе решта. А ота велика скриня, що була практично усім багажем приїжджого, — схоже, до верху набита золотом, вирішив Г’ю.

Чотириокий зазирнув у свою книжку.

— Я б хотів, щоб мене відпровадили до одного готелю, місця для відпочинку, таверни, шин...

— Так, гаразд. Ходімо вже, — нетерпляче відгукнувся Г’ю. Він підхопив один із клунків та хутко пішов уперед. Чужинець якусь мить вагався, а тоді пішов услід за ним.

Думки проносилися в голові Г’ю зі швидкістю експрес-потяга. Привести новоприбулого у «Тріснутий барабан» [8], не докладаючи до того особливих зусиль, — це ж неабияке везіння, і Їмор, мабуть, йому віддячить. Та попри усю привітність свого нового знайомого щось у його вигляді насторожувало, і він хоч убий, не міг второпати, що саме. Не зайва пара очей, ні. Щось інше. Він озирнувся.

Куций чоловічок бадьоро простував вулицею — по самій її середині, і зацікавлено роззирався на всі боки.

Від того, що Г’ю угледів наступної миті, у нього затерпли п’яти.

Масивна дубова скриня, яку він востаннє бачив на набережній у стані цілковитого спокою, тепер, весело розгойдуючись, йшла за своїм хазяїном назирці. Повільно, аби не дай боже якийсь необережний рух не зруйнував його непевний контроль над власними ногами, Г’ю злегка нагнувся, щоб зазирнути під скриню.

Там було багато-пребагато ніжок.

Дуже обачно Г’ю розвернувся і так само обачно попрямував до «Тріснутого барабана».

— Дивина, — сказав Їмор.

— У нього була ота велика дерев’яна скриня, — вставив слово Кульгавий Бо.

— Він, судячи з усього, — купець або шпигун, — продовжував Їмор. Відірвавши невеликий шматок м’яса від печені, яку тримав у руці, він підкинув його догори. Та перш ніж той описав повну дугу у повітрі, чорна тінь відокремилась від стіни у глибині кімнати і шуганула вниз, ухопивши шматок на льоту.

— Купець або шпигун, — повторив Їмор. — Як на мене, хай краще шпигун. Шпигун платить за себе двічі, бо завжди є якась нажива, після того, як ми його здамо. Як гадаєш, Візеле?

Навпроти Їмора другий найбільш авторитетний злодій Анк-Морпорка примружив одне око і знизав плечима.

— Я перевірив той корабель, — сказав він. — Це вільне торгове судно. Час від часу курсує до Кавових островів. Тамтешні люди — справжні дикуни. Вони нічого не знають про шпигунів, і я не здивуюсь, якщо вони полюбляють ласувати купцями.

— А він таки скидався трішки на купця, — подав голос Бо. — Хіба що не товстий.

За вікном почулося тріпотіння пташиних крил. Їмор піднявся з крісла, пройшов через кімнату до вікна і за хвилю повернувся з великим вороном на плечі. Коли він зняв з лапки птаха невеличку капсулку із вкладеною туди запискою, птах пурхнув догори і приєднався до компанії своїх чорноперих друзів, що дрімали на кроквах. Візел зовсім не відчував симпатії до птаха. Усі знали, що Їморові ворони були надзвичайно віддані своєму господареві, настільки віддані, що єдина Візелова спроба просунути себе у ранг найспритнішого злодія Анк-Морпорка коштувала йому — правій руці їхнього господаря, — його лівого ока. Втім, добре, що не життя. Їмор не був схильний ображатися на прояви честолюбства.

— Б12, — сказав Їмор і, відкинувши набік капсулку, розгорнув крихітний клаптик паперу, що був усередині.

— Кіт Муррін, — не задумуючись зреагував Візел. — Патрулює на верхній позиції вартової вежі у храмі Дрібних Божеств.

— Він каже, що Г’ю відвів нашого незнайомця до «Тріснутого барабана». Що ж, непогано. Товстопуз — наш друг, чи не так?

— Еге ж, — відповів Візел. — Якщо не забув, з ким знатися, щоб справи йшли вгору.

— Цей твій Муррін наче був його клієнтом, — вдоволено продовжив Їмор, — бо він тут пише про скриню на ніжках, якщо я правильно розібрав його карлючки. — він пильно подивився на Візела поверх записки.