Терри Пратчетт - Морт

Морт поплескав рундучника по спині.

— Ви мене бачите?

Рундучник недовірливо зіщулився:

— Та вже бачу. Або когось ото типу вас.

— Дякую, — сказав Морт із полегшенням.

— Нема за що. Я багато людей за день бачу і грошей за те не беру. Може, шнурівки глянете?

— Мені не треба. А що це за місце?

— А ви не знаєте?

Двоє біля сусіднього намету уважно дивилися на Морта. Голова в нього закипала.

— Мій господар багато подорожує, — сказав він, не збрехавши. — Ми приїхали вчора вночі, і я заснув у кареті. А тепер у мене вільний вечір.

— Он як, — сказав рундучник і по-змовницькому нахилився до Морта. — Хочеться розважитися? Я би звів, із ким треба.

— Мене би дуже розважило знати, де я, — відрізав Морт.

Чоловік знітився.

— Це Анк-Морпорк. Це всім ясно видно. Й відчутно.

Морт потягнув носом повітря. І справді, щось із тутешнім повітрям нечисто. Відчувалося, що повітря це не перший день на світі. Неможливо було не завважувати з кожним вдихом, що навколо купа людей, вони близько, й усі вони мають по дві підпахви.

Рундучник ще раз оглянув Морта, відзначив подумки бліду шкіру, добре пошитий одяг і дивну напругу, немов у хлопцеві причаїлася закручена пружина.

— Будьмо відверті, — сказав він, — я міг би вас скерувати до неймовірного борделю.

— Я вже снідав, — невпевнено сказав Морт. — Та ви, може, підкажете, чи далеко ми від місця, яке зветься, коли правильно пам’ятаю, Сто Лат?

— Десь двадцять миль в серцесвітному напрямі. Та для такого юнака, як ви, там розваг немає, — поспішно відповів рундучник. — Я ж розумію, що ви сам, жадаєте нових вражень, утіхи, романтики…

Морт тим часом розв’язав торбу, що її йому кинув Смерть. Там було повно крихітних золотих монет.

У голові знов постав образ — власниці юного блідого обличчя під копицею рудого волосся, яка відчувала його присутність. Неоформлені почуття, що переслідували його останні кілька днів, раптом набули зосередженості.

— Я жадаю, — сказав Морт твердо, — щоби мені дали дуже швидкого коня.

За п’ять хвилин Морт зрозумів, що заблукав.

Цю частину Анк-Морпорка — місто в місті, яке вочевидь потребувало державної допомоги чи, навіть краще, рейду вогнеметників, — в народі звали Затінками. Занедбаною її було можна назвати хіба з великою, неприпустимою натяжкою. Тут жили за горизонтом занедбаності — там, де занедбаність, ніби за рівняннями Ейнштейна, набувала неправдоподібно жахних масштабів. Тут було гамірно, спекотно й смерділо, мов у хліві.

Це була не так спільнота, як екосистема — такий собі кораловий риф на суші. Тут мешкали люди, звісно, — та поводилися вони аналогічно омарам, кальмарам, креветкам та іншим морським мешканцям. А ще тут, звісно, були акули.

Морт зневірено блукав кривими вуличками. Якби хтось спостерігав за ним із дахів, то помітив би певну впорядкованість рухів натовпу за його спиною — тобто кількох чоловіків, які ненав’язливо зосереджувалися на ньому, немов на цілі. Спостерігач швидко дійшов би висновку, що для Морта й золота в його торбинці очікувана тривалість життя становить не більше, ніж тривалість життя триногого їжака на шестисмуговому шосе.

Читачам і читачкам уже, мабуть, ясно, що в Затінках не було вроджених мешканців. Там були привнесені й акліматизовані види. Подеколи Морт намагався заговорити до когось із місцевих, щоби зрештою купити собі коня. Акліматизовані місцеві зазвичай щось бурмотіли собі під ніс і поспішали геть, адже всі, хто мав намір лишатися живим у Затінках протягом бодай трьох годин, розвивали в собі надчутливість до певних прикмет, тож робили все, щоби не лишатися надовго поряд із Мортом — як‑от мешканці сільської місцевості не стоятимуть біля самотнього високого дерева під час грози.

Так Морт добрів до Анка — найбільшої на Диску ріки. Ще до того, як сягнути міських мурів, води Анка були повільними й важкими від зібраного з рівнин мулу, а коли ті води допливали Затінків, ходити по їх поверхні зумів би навіть агностик. Втопитися в Анку було неможливо, а от задихнутися — запросто.

Морт недовірливо роздивився поверхню ріки. Здавалося, вона ворушилася. На ній були бульбашки. Це мала б бути вода. Він зітхнув і розвернувся.

Перед ним стояли троє. З’явилися вони так несподівано, ніби від кам’яного муру відділилися. Вигляд вони мали такий упевнений і вагомий, який зазвичай мають розбійники, що їх зустрічає герой оповіді в ту мить, коли час йому перелякатися, та не занадто, адже очевидно, що він має чим здивувати нападників.