Терри Пратчетт - Пpaвдa

Вона скочила в покручені, вкриті рубцями, а часом і геть відсутні вуха членів Гільдії злодіїв. Ці ні про що замислюватись не стали, а стали сталити свої фомки; їх ніколи не обходило, звідки бралося золото — головне, щоб воно бралося тобою!

Гноми вміють перетворювати свинець на золото…

Чутка досягла холодних, але неймовірно чутливих вух Патриція. І то дуже швидко, бо важко лишатись правителем Анк-Морпорку, не отримуючи новини першим.

Патрицій зітхнув, занотував почуте й додав нотатку до купи інших.

Чутка досягла загострених вух гномів.

— Ми справді це вміємо?

— Хай мені грець, коли я знаю. Особисто я не вмію.

— Авжеж, але якби ти вмів, ти б не сказав. Особисто я не сказав би, якби вмів.

— То ти вмієш?!

— Ні!

— А-га!..

О десятій годині чутка досягла вух міської Варти — точніше, Вартових, що чергували при міській брамі цього крижаного вечора.

Чергування при брамі Анк-Морпорку не полягало у зборі мита за в’їзд. Головним чином воно полягало в байдужому змахові рукою — проїзди! — кожному, хто бажав би потрапити до міста. Але мало хто рвався потрапляти куди б то не було в цій туманній нічній холоднечі.

Вартові щулилися під козирком на брамовій арці, пускаючи по колу вогку сигарету.

— Не мона перетворяти шось одне на шось друге, — сказав капрал Гноббс. — Алхіміки вже скіки років не можуть.

— Ну, мона, примірно, перетворити хату на дірку в землі, — зауважив сержант Колон.

— Так я ж про шо й кажу, — підхопив капрал Гноббс. — А на шось інше — не вийде. Це все зв’язано з цими, як його… з елементами. Мені один алхімік розказував. Все зроблено з елементів, правильно? Земля, Вода, Повітря, Вогонь і… ну, короче.

Він потупцював на місці, намагаючись хоч трохи зігріти ноги.

— Якби хтось міг перетворяти свинець на золото, це б усі робили, — завершив він.

— Чаклуни можуть, — сказав сержант Колон.

— Ах, чаклуни, — проговорив Гноббс таким тоном, що розмова припинилася.

Величезна фіра, гуркочучи, виплила з хмар жовтавого туману і, хитаючись, проїхала під аркою. При цьому вона обляпала Колона грязюкою з однієї з калабань, що споконвіку були невід’ємною рисою анк-морпоркських шосе.

— Трикляті гноми, — процідив той услід возові. Але не дуже голосно.

— Їх ціла купа штовхає того воза, — замислено промовив капрал Гноббс.

Фіра, нахилившись, повільно завернула за ріг і зникла з очей.

— Мабуть, золото повезли, — припустив Колон.

— Ги. Атож.

Врешті-решт, чутка досягла вух Вільяма де Ворда. У певному сенсі там вона й лишилася, оскільки він старанно її записав.

То була його робота. За це леді Марголотта з Убервальду надсилала йому п’ять доларів на місяць. Удова квірмійського герцога теж надсилала йому п’ять доларів. Так само чинили Веренц, король Ланкру, та кілька інших вельмож Крайгір’я. Так само робив і шариф Аль-Халі, хоча в його випадку платнею було пів-воза фігів двічі на рік.

Вільям волів уважати, що має шляхетний рід занять. Все, що він мусив зробити — це дуже акуратно написати одного-єдиного листа, скалькувати написане на самшитову дощечку, надану паном Кріпслоком, гравером з вулиці Вправних ремісників, а тоді сплатити панові Кріпслоку двадцять доларів, аби той акуратно все це вирізьбив і зробив п’ять відбитків тексту на паперових аркушах.

Звісно, все треба було робити вкрай уважно, з пробілами після «Моєму Вельможному Клієнтові» та іншими подібними пeресторогами (пробіли заповнювались пізніше). Але навіть з вирахуванням витрат йому лишалася на місяць добра частка від тридцяти доларів, зароблених менше ніж за один день.