Терри Пратчетт - Барва чарів

А в «Репнутому барабані» Буйвітер із роззявленим ротом слухав, що говорив Двоквіт.

— Тож я вирішив сам усе побачити, — казав чоловічок. — Вісім років збирав, он скільки часу. Та воно вартує кожного піврайну. Тобто, ось — я тут. В Анх-Морпорці. Прославленому в піснях і оповідях, маю на увазі. На вулицях, якими ступав Гемік Біломеч, Грун Варвар, Бравд Центроземець і Ласка... Знаєш, усе саме так, як я уявляв.

На обличчі Буйвітра застигла маска глибокого жаху.

— Я просто не міг більше витримати у Бес-Пеларґіку, — безтурботно продовжував Двоквіт. — Цілий день сидіти за столом, додавати стовпчики цифр, а після того всього лише пенсія світить... Де ж тут романтика? Двоквіте, подумав я, зараз або ніколи. Чому маєш тільки слухати оповіді? Ти можеш туди поїхати. Настав час припинити блукати доками, слухаючи розповіді моряків. Тож я уклав розмовник і придбав собі місце на наступному кораблі до Брунатних островів.

— Без охорони? — пробурмотів Буйвітер.

— Без. А навіщо? Що я маю такого, що варто красти?

Буйвітер кашлянув:

— У тебе є... мм... золото, — сказав він.

— Менше двох тисяч райну. Ледь вистачає, щоби прожити місяць чи два. Удома, тобто. Гадаю, тут цього може вистачити трішки надовше.

— Чи райну — це одна з тих великих золотих монет? — спитав Буйвітер.

— Так, — Двоквіт із хвилюванням поглянув на чарівника поверх своїх дивних зорових скелець. — Ти гадаєш, двох тисяч вистачить?

— Егггге, — прохрипів Буйвітер. — Тобто, так, вистачить.

— Добре.

— Гм. В Аґатійській імперії всі такі багаті, як ти?

— Я? Багатий? Та хай би тобі добре було, чого ти так вирішив? Я лише бідний конторський службовець! — і потім додав: — Гадаєш, я забагато заплатив шинкареві?

— Мм... Він би задовольнився й меншою сумою, — зізнався Буйвітер.

— Ага. Наступного разу матиму на увазі. Розумію, що багато ще треба дізнатися. Мені дещо спало на думку. Буйвітре, чи ти погодишся бути найнятим у ролі, не знаю, можливо, слово «провідник» підійде до ситуації? Гадаю, я зможу платити тобі райну щодня.

Буйвітер розтулив рота, щоби відповісти, та відчув, як слова скупчилися в горлі й не хочуть виходити у світ, який стрімко втрачав глузд. Двоквіт зашарівся.

— Я образив тебе, — сказав він. — Безглуздо було робити таку пропозицію професіоналу на кшталт тебе. Безсумнівно, безліч проектів чекають твоєї уваги... Однозначно, якась висока магія...

— Ні, — ледь чутно промовив Буйвітер. — Зараз немає. Райну, кажеш? Щодня? Кожного дня?

— Гадаю, за цих треба збільшити платню до півтора райну на день. Та ще всі кишенькові витрати, звісно ж.

Чарівник прийняв величну позу:

— Це мені підійде, — сказав. — Чудово.

Двоквіт дістав зі свого гаманця якийсь великий круглий золотий предмет, подивився на нього, а тоді повернув назад. Буйвітер навіть не встиг його добре роздивитися.

— Гадаю, — мовив турист, — мені тепер треба трохи поспати. Дорога була довгою. А потім, можливо, ти би повернувся за полудня й ми б оглянули місто.

— Авжеж.

— Тоді будь такий добрий і попроси шинкаря, щоби він відвів мене до моєї кімнати.

Буйвітер так і зробив, і споглядав, як схвильований Грубань, поспіхом прибігши з якоїсь задньої кімнати, провадить гостя по дерев’яних сходах за шинквасом вгору. За кілька секунд Скриня підійнялася й попрямувала за ними. Тоді чарівник поглянув на шість великих монет у своїй руці. Двоквіт наполягав, аби оплатити перші чотири дні наперед. Г’ю кивнув і підбадьорливо усміхнувся.

Чарівник огризнувся до нього.

У часи учнівства Буйвітер ніколи не отримував високих оцінок з передбачення, але зараз звивини його мозку пульсували і яскраве майбутнє постало перед його очима чітко, мовби викарбуване. Між плечима засвербіло. Він знав, що розумним вчинком зараз було би придбати коня. Це би мав бути швидкий кінь, і дорогий. Але з іншого боку, Буйвітер не міг пригадати нікого з відомих йому торговців кіньми, котрий був би настільки багатий, аби видати решту із майже унції золота.

А тоді, звісно ж, інші п’ять монет допомогли б йому розпочати якусь корисну діяльність десь на безпечній відстані, скажімо, двісті миль. Так вчинити було б розумно.

Проте що би сталося з Двоквітом, повністю самим у місті, де навіть таргани безпомилково відчували золото? Треба бути справжнім негідником, аби його покинути.

Патрицій Анх-Морпорка всміхнувся, та лише ротом.

— Центрова брама, кажеш? — пробурмотів він.

Капітан варти хвацько віддав честь: