Ренсом Ріґґз - Дім дивних дітей

— Ви, напевне, прийшли орендувати номер? — поцікавився чоловік за шинквасом. Він хутко підійшов до нас і потиснув нам руки. — Мене звуть Кев, а ото — мої хлопці. Поздоровкайтеся, хлопці!

— Привіт, — промимрили вони, закивавши над своєю випивкою.

Ми пішли слідком за Кевом вузькими сходами до номера люкс (літера «и» таки відпала недарма — тут був лише один номер люкс), який милосердно й поблажливо називався таким, що має базові зручності. У номері були дві спальні, їдальня та житлова кімната, а це означало, що в ній був один стіл, одна побита міллю софа та одна газова плитка. Як заявив Кев, туалет функціонував більшу частину часу, «та коли з ним щось трапиться, то завжди можна скористатися старим і надійним пристроєм». І з цими словами Кев кивнув у бік мобільного біотуалету, зручно розташованого так, що його було видно з вікна моєї спальні.

— Ага, а ще вам знадобиться ось це, — додав Кев, витягаючи з шафки дві гасові лампи. — Генератори зупиняються о десятій вечора, оскільки доставляння пального до острова морем влітає в чималу копієчку, тому вам доведеться або рано лягати, або звикати до свічок та гасових ламп. — З цими словами Кевін вишкірився. — Сподіваюся, наші умови не здадуться вам аж надто середньовічними.

Ми запевнили його, що нужник у дворі та гасові лампи — це те, що треба, класна екзотика, навіть дещо романтично, так, сер, аякже — це додає певної пікантності, і після цього він повів нас униз, до завершальної стадії нашого турне.

— Ми ласкаво запрошуємо вас харчуватися отут, — сказав Кевін, — і я сподіваюся, що ви скористаєтеся моїм запрошенням з огляду на те, що тут більше нема де поїсти. Якщо вам треба буде зателефонувати, то ми маємо отам в кутку телефон-автомат. Втім, інколи до нього утворюється чималенька черга, оскільки мобільний зв’язок сюди не сягає, тож перед вами — єдиний стаціонарний телефон на всьому острові. Ми — свого роду монополісти: їжа тільки у нас, номери тільки у нас, і телефон теж тільки у нас. — І Кев, закинувши назад голову, розсміявся — довго і гучно.

«Єдиний телефон на острові». Я поглянув на нього — він містився у телефонній будці, тому для конфіденційності можна зачинити дверцята. Точнісінько як у старих фільмах. І тут мене охопив жах, бо я збагнув, що саме отут шаленіла ота оргія, тут гуділа ота гулянка, яку я почув по телефону, коли дзвонив на острів кілька тижнів тому. Оце й була та сама «волоцюжна діра». Авжеж, діра.

Кев віддав батьку ключі до нашого номера.

— Якщо виникнуть якісь запитання, — сказав він, — то ви вже знаєте, де мене знайти.

— У мене вже виникло питання, — озвався я. — А що таке «Попівська нора»?

Чоловіки у барі вибухнули сміхом.

— Ну як тобі пояснити. Це просто нора для священиків, — сказав один із них, і решта розреготалися ще голосніше.

Кев підійшов до латки з кривих дощок у підлозі саме біля каміна, де спав шолудивий пес.

— Ось тут, — сказав він, постукавши черевиком по латці, яка виявилася лядою в підлозі, — ось тут сотні років тому, коли бути католиком означало, що вас запросто можуть повісити на гілляці, ховалися від небезпеки церковники. Якщо у пошуках католиків сюди заявлялися горлорізи королеви Єлизавети, ми ховали всіх, кому загрожувала небезпека, в отаких маленьких затишних місцинках, які називалися «попівськими норами». — Мене вразило, як він сказав «ми», наче особисто знав тих острів’ян, котрі померли сотні років тому.

— І справді — зручна й затишна місцина! — вигукнув один із завсідників бару. — Напевне, їм було тут так тепло й затишно, що вони напивалися до поросячого вереску!

— Може, воно й так, але як не напиватися до всирачки, коли мисливці за католиками щодня могли підвісити тебе на гілляці, мов тараньку! — озвався інший пияк.

— Слухайте-но, хлопці! — сказав перший чоловік. — Випиймо за Кернгольм! Най він завжди буде нашою непохитною скелею-притулком!

— За Кернгольм! — хором гукнули завсідники і всі разом підняли свої склянки.

Виснажені та отетерілі від різкої зміни часових поясів, ми повкладалися рано, чи то пак, полягали у ліжка і понакривали голови подушками, щоби не чути тієї жахливої какофонії, яка лунала крізь дошки долівки, а в якусь мить стала такою гучною, що я підскочив на ліжку, гадаючи що то до кімнати увірвалися гуляки. А потім, напевне, годинник вдарив десяту, бо генератори чмихнули і враз замовкли, а разом із ними замовкла й музика внизу і згасли вуличні ліхтарі, що світили мені у вікно. Раптом мене, немов коконом, огорнула благословенна й мовчазна темрява, і лишень шепіт далеких хвиль нагадував мені про те, де я опинився.