Ransom Riggs - Карта днів

Я відчув, як у мене підскочив тиск при тому слові, яке вже протягом кількох тижнів не торкалося ні моїх вуст, ні моїх думок.

– Ні, – відказав я швидко. – А що? Були нові напади?

– Ні, не було. Навіть нічого про них не чути. Але це мене і тривожить. А тепер про вашу сім’ю…

– А хіба ми їх не всіх повбивали чи полонили в Диявольському Акрі? – зауважив я, не готовий так миттєво залишати тему порожняків.

– Не всіх. Після нашої перемоги невелика група їх разом із деякими витворами врятувалася, і ми думаємо, що вони втекли до Америки. І хоча я й сумніваюся, що вони коли-небудь наблизяться до вас особисто – насмілюся висловити думку, що вони засвоїли попередній урок, – та все ж, можу припустити, що вони знову щось затівають. Додаткова обережність зайвою не буде.

– Вони бояться тебе, Джейкобе, – з гордістю промовила Емма.

– Бояться? – спитав я.

– Після такого прочухана, що ти їм дав, вони були б дурнí, якби не боялися, – з іншого краю кухні пролунав голос Міларда.

– Виховані люди не підслуховують особисті розмови! – гнівно зауважила пані Сапсан.

– Я не підслуховував – я зголоднів. А ще, мене послали попросити вас не викрадати в нас Джейкоба. Ми ж таки пройшли страшенно довгий шлях, щоб побачитися з ним.

– Вони дуже скучили за Джейкобом, – звернулася до пані Сапсан Емма. – Майже як я.

– Здається, настав час звернутися вам до всіх, – мовила до мене пані Сапсан. – Виступіть із вітальною промовою. Викладіть їм основні правила.

– Основні правила? – здивувався я. – Які саме?

– Вони – мої вихованці, пане Портман, але це – ваше місто і ваш час. Мені буде необхідна ваша допомога, щоб не дати їм ускочити в халепу.

– Просто не забувай їх годувати, – додала Емма.

Я повернувся до пані Сапсан:

– А що ви казали про мою сім’ю?

Не можна ж назавжди залишати їх в’язнями в гаражі, і мене хвилювало те, як ми збираємося з ними вчинити.

– Не хвилюйтеся, – заспокоїла мене пані Сапсан, – Бронвін тримає ситуацію під контролем.

Та ледве ці слова злетіли з її губ, як із боку гаража почувся неймовірний гуркіт, наче впала стіна. Від струсу окуляри, що лежали на поличці коло дверей, котрі вели в гараж, полетіли на підлогу та розбились.

– Схоже, що ситуація зовсім не під контролем, – прокоментував подію Мілард.

А ми вже бігли.

– Усім лишатися на місці! – заволала пані Сапсан у бік вітальні.

Я рвонув із кухні в кінець холу, Емма зразу за мною. Мене переповнював адреналін. Я навіть не знав, що побачу, коли ми забігали до гаража. Дим? Кров? Звук був як від вибуху, але чого я ніяк не міг передбачити, так це те, що знайду своїх батьків і дядьків у нашій машині в повній відключці та блаженно-тихими, наче сонні немовлята. Задньою своєю частиною автомобіль знаходився у величезній ум’ятині, яку він зробив в опущених ролетних воротах гаража, а бетонна підлога навколо була засіяна уламками розбитої задньої фари. Двигун був увімкнений та працював на холостому ходу.

Бронвін стояла біля передньої частини авто з відірваним бампером напереваги.

– Ой, мені так шкода. Я не знаю, що трапилося, – промовила вона та випустила бампер, і той упав із розкотистим «дзен-н-нь».

Усвідомлюючи, що мені необхідно заглушити двигун, перш ніж ми всі тут почадіємо, я підбіг до дверцят із боку водія. Ручку було заблоковано. Ну, звісно ж: моя сім’я зачинилася від Бронвін. Я впевнений, вони були нажахані.

– Я можу відчинити, – озвалася Бронвін. – Відійди назад!

Вона вперлася ногами та схопилася обома руками за ручку.

– Що ти?.. – Я ще не встиг спитати, а вона одним потужним ривком угору вже вирвала дверцята, зірвавши їх із завіс. Але, враховуючи їхню вагу та прикладену до них енергію, дверцята не припинили свій рух, а, вирвавшись із рук дівчини, пролетіли через усе приміщення та врізалися в дальню стіну, пробивши її. Я навіть відчув, як ударна хвиля від зіткнення штовхнула мене назад.

– Ой, попала, – пролепетала Бронвін у відносній тиші (якщо не рахувати роботи двигуна на нульовій передачі).

Гараж почав нагадувати мені деякі з тих розбомблених будівель, що я бачив у Лондоні під час війни.

– Бронвін! – крикнула Емма, опускаючи руки, якими щойно прикривала собі маківку. – Ти ледве не відірвала комусь голову!

Я пірнув в отвір, що виник на місці вирваних дверцят, потягнувся рукою повз сплячого батька, що знай собі хропів, та вирвав ключі із замка запалювання. Моя мати спала в батька на плечі. На задньому сидінні в обіймах одне одного спали мої дядьки. Незважаючи на гамір навколо, ніхто з тих, хто в машині, навіть не ворухнувся. Я знав лише один засіб, який міг уганяти людей у такий глибокий сон, – це порошкоподібний виріб Матінки Пилок. Коли я виліз із машини, то побачив Бронвін, котра тримала в руці кисет із цим засобом та намагалася пояснити, що сталося.