Ransom Riggs - Карта днів

Я став читати звіт уголос. Він був написаний лаконічною та сухою мовою правоохоронних органів. У ньому було написано про місію з порятунку одного дивного хлопчика від двох витворів і порожняка, котрі полювали на нього, та про доставлення дитини до однієї з безпечних часових петель.

Я перегорнув іще кілька сторінок у папці, яка була вщерть заповнена подібними звітами, що сягали назад у часі аж до 1950-х років, а потім закрив її.

– Ти здогадуєшся, що це означає, чи не так? – спитав Мілард.

– Ейб робив щось більше, ніж просто шукав та вбивав порожняків, – сказала Бронвін.

– Точно, – погодився Мілард. – Він іще й рятував дивних дітей.

Я глянув на Емму.

– Ти знала?

Вона опустила очі.

– Він ніколи не обговорював свою роботу.

– Але ж порятунок дивних дітей – це робота імбрин, – заявила Олівія.

– Так, – сказала Емма, – але якщо витвори використовували дітей як приманку, як у цьому випадку, то, імовірно, імбрини не могли.

Мене цікавила одна деталь, але наразі я вирішив промовчати.

– Агов! – почувся голос із дверей, і ми аж попідскакували від несподіванки, повернулися в той бік та побачили Єноха.

– Я ж сказала, щоб ти не спускався сюди! – гримнула Бронвін.

– А чого ви ждали? Вас не було цілу вічність! – Він увійшов до кімнати й роззирнувся: – Отже, це через оце була вся метушня і колотнеча? Схоже на тюремну камеру.

Емма глянула на годинника.

– Уже майже шоста. Нам краще повернутися.

– Інші нас уб’ють, – сказала Олівія. – Нас не було всю другу половину дня, і в нас і досі немає нового одягу!

Потім я згадав, що пообіцяла пані Сапсан. Вона повинна була показати мені щось із настанням сутінків, як вона сказала, а це вже лише за годину чи дві. Правду кажучи, я не дуже і хвилювався про те, що вона хотіла мені показати. Усе, про що я зараз міг думати, це чимскоріш добратися додому, замкнутися в спальні та прочитати журнал мого дідуся від початку до кінця.

Коли ми повернулися додому, сонце саме починало сідати за дерева. Наші друзі, котрих ми залишали вдома, досить голосно висловлювали свою образу на те, що нас так довго не було. У мене все ще голова йшла обертом від того, що ми відкрили цього дня, і я ще не був готовий обговорювати це з усіма, тому вигадав історію про довгу затримку через те, що в нас нібито пробило колесо, яке Емма латала за допомогою нагрітого нею шматка асфальту, і нас одразу пробачили.

Мої батьки поїхали. Вони зібрали свої сумки й вирушили в подорож до Азії. На кухонному столику я знайшов записку, написану почерком моєї мами. Там говорилося, що вони сильно сумуватимуть за мною, постійно будуть на зв’язку по телефону чи на імейлі та щоб я, будь ласка, не забув заплатити садівникам. З огляду на бадьорий та невимушений тон записки – «Любимо тебе, Джейкі!» – я міг би сказати, що пані Сапсан провела велику роботу, видаливши з їхньої пам’яті останні кілька місяців хвилювання за моє психічне здоров’я. Здається, їх уже не турбувало, що, поки їх не буде, у мене може статися новий напад чи я знову втечу. Як факт, вони зовсім не здавалися занепокоєними. І це було добре. «Скатертю дорóга», – подумав я. Принаймні тепер будинок був повністю наш.

Пані Сапсан також ніде не було. Горацій доповів, що вона була покинула будинок одразу після нас і звідтоді цілий день відсутня.

– Вона сказала, куди йде? – спитав я.

– Вона сказала тільки, що ми повинні зустріти її рівно о сьомій п’ятнадцять коло садового сарайчика на задньому дворі.

– Садовий сарайчик.

– Рівно о сьомій п’ятнадцять.

У мене в запасі було ще більше ніж година вільного часу.

Я швиденько майнув до своєї кімнати і поставив на програвач платівку «IV» гурту «Лед Зеппелін», яку зазвичай слухав, коли робив щось таке, що вимагало серйозної концентрації. Я забрався на ліжко з журналом мого дідуся, поклав його перед собою та почав читати.

Та не встиг я прочитати й сторінки, як у двері просунулася голова Емми. І я запросив її приєднатися до мене.

– Ні, дякую, – відповіла вона. – На сьогодні для мене Ейба Портмана було вже задосить, – і вона вийшла.

Журнал мав багато сотень сторінок, котрі охоплювали цілі десятиліття. Більшість записів відповідали формату того, який я читав у бункері: увага до деталей, свобода від емоцій і часте супроводження певною світлиною або якимось іншим візуальним доказом. Щоби прочитати все до кінця, мені знадобився би тиждень, отож, маючи у своєму розпорядженні тільки годину, я міг лише проглянути все «по діагоналі». Але цього було достатньо, щоб ознайомитися хоча б у загальних рисах із діяльністю Ейба в Америці.