Ransom Riggs - Карта днів

– Однозначно, непримітне місце, – сказав Мілард. – Ніхто не подумав би, що тут живе відомий мисливець на порожняків, це однозначно.

– Я впевнена, це було навмисне так, – сказала Емма. – Ейб мав жити непримітно.

– Навіть якщо так, я очікував чогось більш грандіозного.

– А я думаю, це так мило, – сказала Олівія. – Маленькі будиночки йдуть уряд. Мені просто шкода, що так багато років ми все збиралися відвідати Ейба, а змогли зробити це лиш тоді, коли його вже немає тут, щоб привітати нас.

– Олівіє! – шикнула Бронвін.

Олівія глянула на Емму і спохмурніла.

– Зі мною все добре, – сказала Емма підкреслено байдуже. Але коли я зустрівся з нею поглядом у дзеркалі заднього огляду, вона швидко відвела очі вбік.

Я запитав себе, а чи не була реальною причиною, з якої вона захотіла приїхати сюди, спроба довести щось мені – що в неї з моїм дідом уже все, що старі рани вже не болять?

Потім я звернув за ріг, і ось нарешті він – непримітний, наче коробка з-під взуття, будинок у самісінькому кінці зарослого бур’яном сліпого провулка. У провулку Ранньої Пташки будинки були дещо занедбаними – більшість сусідів зазвичай літо проводили десь на півночі, – але Ейбів виглядав іще гірше: його газон пішов у насіння, а жовта облямівка уздовж лінії покрівлі почала лущитися та облазити. Коли з настанням осені сусіди Ейба повернуться, вони дізнаються, що він покинув їх назавжди.

– Ну, це тут, – сказав я, заїжджаючи в під’їзну алею. – Просто звичайний будинок.

– Як довго він тут жив? – спитала Бронвін.

Я збирався вже відповісти, але мене відволікло щось незвичне, що до цього моменту проходило повз мою увагу: увіткнута в траву табличка «ПРОДАЄТЬСЯ». Я вийшов, пройшовся двором, витягнув оту табличку із землі та й закинув її до стічної канави.

І ніхто мені про це не казав! Авжеж, не казали: я впав би в істерику, а мої батьки не хотіли мати з нею справи. Мої почуття були надто складною штукою.

Іззаду підійшла Емма:

– Ти в порядку?

– Я мав би спитати тебе про це, – відповів я.

– Я в порядку, – сказала вона. – Це ж просто дім. Правда?

– Правда, – відповів я. – Але чому мене так непокоїть, що мої батьки продають його?

Вона обняла мене зі спини:

– Ти не повинен виправдовуватись. Я все розумію.

– Дякую. І я цілком зрозумію, якщо колись ти захочеш від мене піти. Тільки скажи.

– Зі мною все буде добре, – сказала вона. А потім додала тихіше: – Але дякую.

Раптом позад нас почалась якась метушня, і ми повернулися та побачили Бронвін і Олівію, котрі стояли біля багажника машини.

– У багажнику хтось є! – закричала Бронвін.

Ми підбігли. Я почув, як хтось кричав приглушеним голосом. Я натис кнопку на брелоку для ключів, і багажник відчинився. Звідти вискочив Єнох.

– Єноху! – вигукнула Емма.

– Що, в біса, ти тут робиш? – спитав я.

– Ви реально думали, що я дам вам піти без мене? – Він закліпав від несподівано яскравого для нього сонячного світла. – Ви помиляєтесь!

– Твій розум… – сказав Мілард. – Інколи він просто не піддається логіці.

– Так, мій неперевершений розум багатьох заставав зненацька. – Єнох виліз на під’їзну алею, потім збентежено роззирнувся: – Стоп. Це не магазин одягу.

– Боже, він правда неперевершений, – прокоментував Мілард.

– Це будинок Ейба, – сказала Бронвін.

Єнохів рот відкрився.

– Що?! – Він здивовано глянув на Емму: – І чия це була ідея?

– Моя, – відповів я, сподіваючись закінчити незручну розмову, перш ніж вона почнеться.

– Ми тут, щоб віддати Ейбові належну шану, – сказала Бронвін.

– Ну, як скажете, – погодився Єнох.

Я не брав ключа від будинку, але це не мало значення. У городі був запасний, захований під мушлею, і тільки дідусь Портман та я знали про нього. І щось приємне було в тому, щоб віднайти його саме там, де він мав бути. За якусь мить я відімкнув вхідні двері, і ми зайшли усередину.

Кондиціонер, імовірно, було вимкнуто більшу частину літа, і повітря в будинку було гарячим та спертим. Але гіршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг і папери було звалено в неоднакові купи на підлозі, різноманітне хатнє начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з піраміди сміттєвих мішків, звалених у кутку, висипалося сміття. Мій батько та моя тітка так і не закінчили сортувати речі дідуся Портмана. Тато остаточно відмовився від цього задуму (і від будинку, здається, теж), коли ми поїхали до Уельсу. Він увіткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподіваючись, що хтось інший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного літнього чоловіка, а як склад Армії Спасіння 15 15 Міжнародна благодійна організація. після обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволі почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити їм та навести хоч якийсь лад у домі, наче я міг приховати від них те, що вони все одно вже побачили.