Ransom Riggs - Карта днів

– Так. Ні. Чорт, я не знаю. – Він пильно та напружено вдивлявся кудись позад мене, наче намагався розгледіти щось крізь туман. – Гадаю, десь глибоко в душі я здогадувався, але відмовлявся в це вірити.

Я повільно підсунувся ближче до краю ліжка:

– Він сказав тобі?

– Думаю, якось він намагався. А я, очевидно, не сприйняв цього… або ж хтось викрав мої спогади. А вчора ввечері… – Він стукнув себе по лобі. – Коли я побачив тих людей, мені згадалося щось давно забуте.

І тепер настала його черга говорити, а моя – слухати.

– Мені було десь років із десять, коли це сталося. Довгі ділові поїздки для твого діда були звичною справою. Бувало, що він зникав із дому на цілі тижні. Я завжди хотів поїхати з ним і часто просився та благав, але він завжди, завжди відповідав «ні». До одного дня. А одного дня він відповів «так».

Батько підвівся та став проходжатися туди й назад, неначе сам лише процес пригадування вже додавав йому снаги.

– Ми тоді поїхали, точно не пам’ятаю, чи то на північ Флориди, чи то до Джорджії. Дорогою ми підібрали його товариша. Я знав його: він був у нас раз чи двічі. Чорний хлопець. Завжди тримав сигару в роті. Ейб називав його Ейч. Просто Ейч. Хай там як, перед тим під час наших зустрічей той завжди ставився до мене справді приязно, а того разу від нього йшла якась моторошна енергетика. І він постійно дивився на мене. А пару разів я навіть чув, як той питав мого тата: «Ти в цьому певен?»

Згодом стемніло, і ми спинилися на ночівлю. У якомусь старому, повному щурів мотелі. І от десь посеред ночі мій тато будить мене, і він наляканий. Він каже: «Френку, збирайся», – а потім чимдуж тягне мене надвір до машини. Я в піжамі, і вже і я наляканий. Тому що зазвичай мій батько не боявся нічого. Нічого. Отже, ми на машині вилітаємо з того паркувального майданчика, наче за нами женуться зомбі, але не здолали ми ще й пари кварталів, як відчуваємо удар – бум! – і машину зносить, наче щось ударило нас у бік. Тільки навколо не було інших машин. І тато зразу ж різко пригальмовує та повертає в поле. Там вискакує з машини та каже мені: «Пригнись, Френку, не висовуйся». Але я не можу відвести погляду, і наступне, що я пам’ятаю, як він раптом злітає в повітря, наче зверху його різко підняло щось невидиме. Тоді він почав видавати страшні такі горлові звуки, і оте «щось» упустило його на землю. Але він і далі продовжив оте своє пекельно жахливе, наче звіряче, гарчання. А його очі – я бачив їх у світлі передніх фар, – його очі закотилися під лоба, тільки білки видно. І одяг його весь заляпаний якимось чорним лайном. І я вибігаю з машини, і як припустив, не розбираючи дороги, прямо в кукурудзяне поле. Не озираючись. Думаю, в якийсь момент я знепритомнів, тому що наступне, що я пам’ятаю, це я вже в ліжку в нашому мотельному номері, а поряд мій тато, Ейч та ще двоє чи троє. І вони дивні такі. Вони всі замащені брудом та кров’ю, а запах… боже, запах. А один чоловік – я ніколи не забуду, – він узагалі не мав обличчя. Просто маска зі шкіри. Я був такий наляканий. Надто наляканий, щоб навіть закричати. А тато й каже: «Усе окей, Френкі, не бійся. Ця тьотя хоче поговорити з тобою, не бійся». А та жінка, вона була як ця… – і мій тато показав жестом на пані Сапсан, котра в якийсь момент прочинила була двері та напівпросунулася до кімнати, слухаючи розповідь. – Вона зробила зі мною щось таке, що наступного дня я майже нічого не пам’ятав. Наче то був просто поганий сон. І після того мій тато більш ніколи про це не говорив.

– Імовірно, вона стерла вашу пам’ять, – сказала пані Сапсан. – Та, здається, вона не довела справу до кінця.

– Господи, я хотів би, щоб довела, – сказав мій тато. – Мені роками снилися жахіття. А потім протягом деякого часу мені здавалося, що вони нарешті минулися. Але, як видно, мій батько був сказав їй не видаляти ті спогади повністю. Такий собі прояв садизму щодо дитини, вам не здається? Бо частина його хотіла, щоб я знав. Це було схоже на… шкільну дошку, яку нібито витерли, але якщо досить добре придивитися, то все ще можна щось прочитати. Але я не хотів того читати. Я не хотів того знати. Тому що я дійсно, дійсно не хотів, щоб оте все було правдою про мого батька. Щоб він був… таким.

– Ти просто хотів нормального батька, – сказав я.

– Точно, – відповів тато, ніби я його нарешті зміг зрозуміти.

– Але він не був таким, – додав я. – Як і я.

– Скидається на те. – Він припинив ходити та всівся на край ліжка, трохи нахилившись у протилежний від мене бік.