Ransom Riggs - Карта днів

– А ти завжди ходиш купатися в джинсах? – спитала вона, показуючи зубки в милій усмішці.

– Ага. Усі так роблять. Ці джинси – останній писк.

– Неправда, – сказала вона.

– Серйозно. Це називається «нано-денім». Вони висихають за п’ять секунд після того, як виходиш із води.

– Реально? Це дивовижно.

– А ще вони самі складаються.

Вона недовірливо примружила очі:

– Ти серйозно?

– Та готують сніданок.

Вона бризнула на мене водою:

– Це некрасиво, жартувати над дівчатами з минулих століть!

– З тобою це дуже легко! – гукнув я, пірнувши, а потім оббризкавши і її.

– Узагалі я більше очікувала чогось на кшталт летючих машин та роботів-помічників тощо. А робота-штани вже насамкінець.

– Ну, звиняйте. Зате в нас є Інтернет.

– Я дуже розчарована.

– Розумію. Я б теж краще мав летючу машину.

– Я маю на увазі, що розчарована тим, що ти виявився таким брехуном. Я дійсно дуже сподівалася, що ми будемо разом. Ну що ж.

– Я просто повинен був так зробити. Жодних викрутасів більш не буде, обіцяю!

– Обіцяєш-обіцяєш?

– Стопудово. Я обіцяю-обіцяю завжди казати тобі правду.

– Окей, – вона широко всміхнулася, відгорнула мокре пасмо з очей та схрестила руки на грудях, – розкажи про свій перший поцілунок.

Я відчув, що заливаюсь рум’янцем, та спробував пірнути у воду, щоби приховати колір свого обличчя… але, звісно, у мене нічого не вийшло, тому що я мав якось дихати.

– Я попався, так?

– Ти знаєш практично кожен закуток, кожну шпарину моєї романтичної історії. Хіба це чесно, що я нічого не знаю про твою?

– Тому що в ній не було нічого вартого уваги.

– Дурниці. Навіть поцілунків?

Я роззирнувся довкола, сподіваючись побачити щось, що могло б відволікти її увагу і цим самим зупинити потік її питань.

– М-б-р-л… – мій рот занурився під ватерлінію та булькав там щось нерозбірливе.

Тоді вона приклала долоні до поверхні води. Уже за мить вода почала шипіти та інтенсивно випаровуватись.

– Відповідай, інакше я тебе зварю!

Я миттю випростався.

– Окей, окей, зізнаюсь! Я зустрічався із суперрозумною супермоделлю. І з парою близнючок, котрі виграли грант за свою гуманітарну діяльність та за чудові навички екзотичного сексу. Але ти краща від усіх!

Стовп пари ненадовго поглинув дівчину, а коли пара розвіялась, Емми не було.

– Еммо? – у паніці я вглядався у воду. – Еммо!

А потім десь за спиною почувся плескіт. Я враз розвернуся і миттєво спіймав обличчям цілий потік води. То була Емма – стояла та сміялася з мене.

– Ми ж домовились: жодних викрутасів!

– Ти нереально мене злякала! – вигукнув я, протираючи очі.

– Я ніколи не повірю, що такий вродливий хлопець ні разу не цілувався до мене.

– Окей, раз, – визнав я, – але це не рахується. Схоже, та дівчина, типу, експериментувала зі мною.

– Боже. Ну ж, це дуже цікаво.

– Її звали Джанін Вілкінз. Вона поцілувала мене за блічерами 10 10 Дешеві місця для глядачів (на стадіоні тощо). на дні народження Мехлані Шах, що ми святкували на ролердромі «Зоряний Пил». Вона сказала, що їй набридло бути «нецілованкою», та хотіла дізнатись, що відчуваєш, цілуючись. Потім вона примусила мене поклястися зберегти все в таємниці та сказала, що, якщо я розповім про це комусь, вона пустить поголос, що я й досі впісююсь у ліжку.

– Боже. Яка хвойда.

– Оце і вся моя романтична історія.

Її очі здивовано округлились, а потім вона відкинулася на спину та й просто, наче поплавок, лежала собі на воді. Радісний щебет наших друзів як почався, так і закінчився під звуки ніжного шурхотіння прибою.

– Джейкоб Портман… чистий, наче свіжий сніг. Лиш подумай.

– Я, е-е… так, – відповів я, ніяковіючи. – Звучить якось недоладно.

– А знаєш, тут нема чого соромитись.

– Та знаю, – сказав я тоді, хоча й не був упевнений у тому. Кожне кіно чи телешоу, зорієнтоване на тінейджерів, змушувало думати, що якщо ти не втратив незайманість раніше, ніж отримав водійське посвідчення, то ти був невдахою. Що, звісно, звучало по-ідіотськи – але важко не вбити собі в голову таку дурню, якщо чуєш її постійно.

– Це означає, що ти розбірливий у почуттях, – зробила висновок Емма. – Я високо ціную це, – і вона глянула на мене одним оком. – І мене це ніяк не засмутить. Я певна, що це… – вона провела по воді пальцем, і за ним потягнувся паровий слід, – у тебе не назавжди.

– Еге? – вичавив я із себе, а по всьому моєму тілу прокотився легкий нервовий дрож.

– Час покаже, – відповіла вона, знову стаючи на ноги. Не відриваючи від мене погляду, вона все дивилася й дивилася на мене, аж поки в якийсь момент ми не опинилися у воді вже поруч, а наші руки не з’єдналися та ноги не переплелися під водою. Та перш ніж щось іще встигло переплестися чи з’єднатися, ми почули крики, і я побачив, як пані Сапсан та Горацій махали нам із берега.