Ransom Riggs - Карта днів

– Аварія потяга, – прокоментував Мілард. – Він віз якісь леткі хімікалії, і за кілька хвилин по тому, як було зроблено цей знімок, ми, відступивши на безпечну відстань, спостерігали, як він загорівся, а потім пролунав страшенний вибух.

– А заради чого були ці мандрівки? – запитав я. – Це мені видається набагато менш цікавим, ніж відвідати якусь круту петлю на Амазонці.

– Ми допомагали Шарону, – відповів Мілард. – Пам’ятаєш його – високий такий човняр із Диявольського Акра, у плащі? Щури замість друзів?

– Як таке забудеш!

– Зараз він розробляє нову та покращену версію свого туру по місцях великого голоду та великих пожеж, використовуючи часові петлі Панконтуркону, і для цього одну з версій він попросив нас протестувати. А ще там, окрім чилійського землетрусу та аварії потяга, у Португалії було одне містечко, де дощило кров’ю.

– Серйозно? – здивувався я.

– Я там не була, – відказала Емма.

– От і добре, – сказав Горацій. – Наш одяг було там безнадійно забруднено.

– Бачу, ви проводите час набагато цікавіше, ніж я, – підбив я підсумок. – Здається, звідтоді, як я востаннє вас бачив, я покидав свій дім лише десь разів із шість.

– Думаю, це скоро зміниться, – озвалася Бронвін. – Я завжди хотіла побачити Америку. А особливо цей час. А Нью-Йорк дуже далеко?

– Боюся, що так, – відповів я.

– Жаль, – відказала вона, занурюючись у диванні подушки.

– А я хотіла б побувати в Мансі, що в Індіані, – повідомила Олівія. – Бо в путівнику сказано, що ви ще не жили, якщо не бачили Мансі.

– У якому путівнику?

– «Дивна Планета. Північна Америка», – відповіла Олівія, показуючи книгу в подертій зеленій обкладинці. – Це, певне, путівник для дивних. Він назвав Мансі таким, що вважалося найбільш нормальним містом Америки аж шість років поспіль. Із усіх поглядів середні показники.

– Ця книга давно застаріла, – озвався Мілард. – І вже ні для чого не придатна.

Олівія пустила його слова мимо вух:

– Очевидно, там ніколи не відбувалося нічого незвичайного чи надзвичайного. Ніколи!

– Не всі з нас, на противагу тобі, вважають звичайних людей цікавими, – сказав Горацій. – А взагалі я впевнений, що все там давно вже кишить дивними туристами.

Олівія, на котрій не було в цей момент свинцевих черевиків, пролетіла над журнальним столиком до дивана та кинула книгу мені на коліна. Вона була розгорнута на сторінці, що описувала єдине придатне для дивних місце поблизу Мансі – будиночок під назвою «Рот Клоуна», що знаходився в часовій петлі, розташованій на околиці містечка. Виправдовуючи свою назву, він являв собою приміщення всередині гігантської гіпсової голови клоуна.

Я трохи сіпнувся, і книга закрилася.

– Нам не потрібно пертися всім до Індіани, щоб знайти там якесь неекстраординарне місце, – сказав я. – У нас їх до біса прямо тут, у Енґлвуді, повірте мені.

– Усі ви можете робити все, що захочете, – заявив Єнох, – а я наступні кілька тижнів планую тільки спати до полудня та гріти босі ноги в теплому піску на пляжі.

– Однозначно, класно! – погодилася Емма. – А є тут поблизу пляж?

– Через дорогу, – відповів я.

Її очі спалахнули.

– Ненавиджу пляжі, – заявила Олівія. – Я ніколи не зможу там зняти свої дурні металеві боти, що псує всю забаву.

– Ми б могли прив’язати тебе до скелі біля краю води, – запропонувала Клер.

– Звучить чарівно, – буркнула Олівія, а потім схопила «Дивну Планету» з моїх колін та полетіла в куток. – Але я краще просто сяду на поїзд до Мансі, а ви тут грайтеся собі в шашки щигликами.

– Ти цього не зробиш.

Це пані Сапсан зайшла до кімнати. І я подумав, що вона, мабуть, увесь цей час підслуховувала нас із холу, замість того щоб робити той свій незапланований обхід території.

– Звісно, діти, ви заслуговуєте хоча б на якийсь відпочинок, але ми маємо певні обов’язки, що не дозволяють нам просто так пробайдикувати наступні кілька тижнів.

– Як?! – обурився Єнох. – Я чітко пам’ятаю, як ви сказали, що ми тут на канікулах!

– На трудових канікулах. Ми не можемо собі дозволити змарнувати таку можливість для навчання, яку надає нам перебування тут.