Говард Філіпс Лавкрафт - На стрімчаках божевілля

Звідси на південь стан вулиць помітно покращувався, з’являлися низки невеликих будиночків; але все ще залишалося чимало давним-давно протоптаних стежин, які провадили крутим схилом униз на захід; тут тісно скупчені хатинки з архаїчними загостреними дахами здавалися примарами. Їхні остови перебували на різних стадіях живописного строкатого розпаду. Ці будинки стояли там, де звивиста набережна старого порту, здавалося, ще пам’ятає славетну епоху колонізації – гріх, багатство і бідність. Там були напівзогнилі корабельні, мутноокі старовинні ліхтарі корабелів і вулички з багатозначними назвами: Видобуток, Злиток, Золотий провулок, Срібний кут, Монетний проїзд, Дублон, Соверен, Ґульден, Долар, Дайм і Цент.

Коли Вард став трохи старшим і вже наважувався на ризикованіші пригоди, він іноді спускався у цей лабіринт похилих хистких будиночків, зламаних шпангоутів, сходів, що загрозливо скрипіли, розхитаних перил, блискотливих чорних облич і невідомих запахів. Він чвалав від Сауз-Мейн до Сауз-Вотер, заходячи в доки, де ще стояли старі пароплави, впритул торкаючись бортами, і повертався північною дорогою вздовж берега, повз збудовані 1816-го склади з крутими дахами, та сквери біля Великого мосту, на старих прольотах якого височіла все ще міцна будівля міського базару. У цьому сквері хлопчак зупинявся, вбираючи в себе п’янку красу старого міста, що підіймалося на сході в невиразному серпанку імли, прорізаної шпилями колоніальних часів, і масивного купола нової християнської церкви, подібної до купола храму Святого Павла в Лондоні. Найбільше підлітку подобалося приходити сюди перед заходом сонця, коли косі промені спадають на будівлю міського ринку, на старі дахи на пагорбі та стрункі дзвіниці, забарвлюючи їх золотом, надаючи чарівної таємничості сонним корабельням, де раніше кидали якорі купецькі кораблі, які приходили до Провіденса з усього світу. Після довгого споглядання хлопець відчував, як йому паморочиться в голові від млосного відчуття захвату від цього прекрасного краєвиду.

Тоді підліток підіймався схилом, повертаючись додому вже в сутінках, повз стару білу церкву, вузькими крутими вуличками, куди починало проникати жовте світло крізь маленькі віконця та двері галерей, розташованих високо, над двома маршами кам’яних сходів із перилами з кованого чавуну.

Пізніше Вард часто відчував потяг до різких контрастів під час своїх прогулянок. Частину часу присвячував кварталам колоніальних часів, що розташувались на північний захід від будинку, де містився нижній виступ пагорба, Стем-перс-гілл із його ґетто та негритянським районом, розташованим навколо станції, звідки ще до революції відправляли поштові карети до Бостона. Після цього він вирушав у іншу частину міста, королівство краси та вишуканості, – на Джордж-стрит, Бенсволент, Повер і Вільямс-стрит, де зелені схили ще зберігали у первозданному вигляді розкішні маєтки й обнесені муром сади, де нагору вела крута, затінена густою зеленню дорога, з якою пов’язано стільки приємних спогадів. Всі ці мандри, що супроводжувалися ще й старанним вивченням документів, безперечно сприяли тому, що Вард здобув надзвичайно широкі знання в усьому, що стосувалося старовини. І ці знання, врешті-решт, повністю витіснили сучасний світ зі свідомості Чарльза; вони підготували ґрунт, де фатальної зими 1919—1920 рр. спостерігалися настільки незвичайні та жахливі події.

Доктор Віллетт упевнений, що до тієї злощасної зими, коли люди завважили перші зміни в характері Варда, його зацікавлення старовиною не мало в собі нічого надзвичайного чи містичного. Кладовища вражали його лише оригінальністю пам’ятників і своєю історичною цінністю, в характері молодика не помічали нічого схожого на схильність до насильства, не було також якихось проявів жорстоких інстинктів. Але поступово та майже непомітно стали проявлятися певні наслідки одного з його найблискучіших генеалогічних відкриттів, яке юнак зробив, виявивши, що серед його пращурів по материній лінії був такий собі Джозеф Карвен, котрий прожив напрочуд довге життя. Карвен переїхав до Провіденса із Салема в березні 1692 року, і про нього ширилися безліч дивних історій, що й досі вселяють жах.

Прапрадід Варда, Велкам Поттер, 1785-го взяв собі за дружину таку собі Енн Тіллінґест, доньку пані Елайзи, доньки капітана Джеймса Тіллінґеста, про котрого в родині не залишилося жодних спогадів. За два роки до своєї першої одміни 1918 року молодий історик, котрий мав пильний інтерес до генеалогії, вивчаючи міські акти, виявив запис про узаконену владою зміну прізвища, згідно з яким 1772-го пані Елайза Карвен, удова Джозефа Карвена, а також її семирічна донька Енн повернули собі дівоче прізвище матері – Тіллінґест. «Позаяк ім’я його дружини звучить як докір в устах місцевих жителів із причини того, що стало відомим після його смерті, остання підтвердила лиху славу, яка за нею, на загальну думку, зміцнилася, чому не могла повірити вірна своєму обов’язку законна його дружина, аж доки на слуху залишалася хоча б тінь сумніву». Цей запис дослідник знайшов цілком випадково, коли розтулив два аркуші книжки, які були навмисно і ретельно склеєні та пронумеровані як один.