Стівен Кінг - Доктор Сон

Дік це проігнорував… або вдав, ніби проігнорував.

– Моя бабця теж мала сяйво – ти пам’ятаєш, я тобі про це вже був розказував?

– Йо. Розказували, ви розказували, що вели з нею довгі розмови, навіть не відкриваючи ротів.

– Так і було, правильно. Вона мене навчила. А її навчила її прабабця, давно, ще у рабські часи. Колись, Денні, настане твоя черга стати учителем. Учень з’явиться.

– Якщо мене спершу не дістане місіс Мессі, – промовив Денні понуро.

Вони підійшли до лавки. Дік сів.

– Далі я вже не насмілююся. Можу не повернутися назад. Сідай поряд мене. Хочу розповісти тобі одну історію.

– Не хочу я ніяких історій, – заперечив Денні. – Вона повернеться, як ви цього не второпаєте? Вона повертатиметься знову, і знову, і знову.

– Закрий свого рота й відкрий вуха. Отримаєш деякі настанови.

Після цих своїх слів Дік вищирився, демонструючи блискучі нові зуби.

– Гадаю, тобі дійде. Ти далебі не дурник, золотко.

Мати матері Діка – та, що мала сяйво – жила у Клірвотері 10 10 Clearwater («Чисті води») – місто, засноване 1891 р. у Флориді на березі Мексиканської затоки. . Вона була Білою Бабунею. Не тому, що належала до білої раси, звісно, а тому, що була доброю. Батько його батька жив у штаті Міссісіпі, у сільському містечку Данбрі неподалік від Оксфорда 11 11 Oxford – засноване 1837 р. містечко, назване на честь британського університетського міста й з прицілом на академічне майбутнє, що й справдилося: 1848 р. там було відкрито штатний Університет Міссісіпі, тепер широко відомий під неформальною назвою «Стара Місс». . Його дружина померла задовго перед тим, як народився Дік. Для людини його кольору в той час і в тій місцевості цей чоловік був заможним. Він володів поховальним салоном. Дік зі своїми батьками відвідував його чотири рази на рік, і малий Дік Хеллоран ненавидів ті гостини. Енді Хеллоран сповнював його жахом, і малий називав його – тільки подумки, бо вимовити таке вголос означало заробити собі стусан по губах – Чорним Дідом.

– Ти знаєш про паскудників дітей? – запитав Дік у Денні. – Отих, що шукають дітей для сексу?

– Щось ніби таке, – промовив Денні насторожено. Звичайно, він знав, що не можна балакати з незнайомцями, і ніколи не сідати з кимсь таким до машини. Бо вони можуть зробити з тобою своє дільце.

– Ну, старий Енді був чимось більшим за просто паскудника дітей. Він був ще й клятим садистом.

– А що це?

– Це той хто радіє, коли комусь робить боляче.

Денні кивнув, миттєво зрозумівши.

– Як Френкі Лістроун у школі. Він мучить дітей, роблячи їм «індіанські опіки» та «голландські тертушки» 12 12 Дитячі знущальні прийоми: 1) одночасно крутити врізнобіч шкіру на руці; 2) швидко терти якусь місцину на волосяній частині голови жертви. . Якщо когось він не може змусити заплакати, тоді перестає. А якщо може, тоді він не перестає нізащо.

– Це погано, але там було гірше.

Дік запав у те, що випадковому перехожому здалося б мовчанкою, але його розповідь продовжила розгоратися серією картинок і фраз, що їх зв’язували. Денні побачив Чорного Діда, високого чоловіка в костюмі чорнішому, ніж він сам, якогось особливого фасону

(федорі) 13 13 Фетровий капелюх з увігнутим наголовком і загнутим донизу передом крисів, названий за п’єсою «Fedora» (1888) французького драматурга Віктор’єна Сарду (1831—1908), де саме в такому капелюсі грала зіркова актриса Сара Бернар (1844—1923); незмінний атрибут гангстерів і детективів у голлівудських фільмах 1940—1950-х рр.

капелюсі на голові. Він побачив, як у нього пуп’янками слини завжди мокріли кутики рота і які в нього почервонілі, в припухлих повіках очі, ніби він втомлений або щойно подолав ридання. Він побачив, як він садовить Діка – молодшого, ніж тепер Денні, либонь, такого віку, як Денні був тієї зими в «Оверлуку», – собі на коліна. Якщо вони були не самі, він міг його хіба що полоскотати. Якщо самі, він клав свою руку Діку між ноги і стискував йому яєчка, аж поки Дікові не здавалося, що він ось-ось зомліє від болю.

– Тобі подобаєсся? – сопів дідо Енді йому у вухо. Він тхнув сигаретами і віскі «Білий Кінь». – Свіссно, шо так, кожному хлопу се подобаєсся. Та якщо тобі навіть і не подобаєсся, ти нікому не росскажеш. А якшо росскажеш, я зроблю тобі боляче. Я тебе спалю.

– Свята срака, – промовив Денні. – Це капець.

– Були ще й інші штуки, – сказав Дік, – але я розкажу тобі лиш про одну. Після того як вмерла його дружина, дідо найняв одну жінку, щоб поралася по хаті. Щоби прибирала й готувала їжу. В обідній час вона зразу метала на стіл все разом, від салату до десерту, бо саме так подобалося Чорному Діду. Десертом завше був або пиріг, або пуддін. Він завжди лежав або в маленькій тарілочці, або на блюдечку поряд з твоєю великою тарілкою, щоб ти міг на нього дивитися і хотіти його, поки копирсаєшся у тих, інших, помиях. Дідо твердо й непорушно тримався цього правила – щоб ти дивився на десерт, поки не доїси смаженого м’яса з вареними овочами й картоплею пюре все, до останнього шматочка. Ти мусив навіть підчищати підливу, що була глевкою і доволі несмачною. Якщо не вся підлива була доїдена, Чорний Дідо тицяв мені шматок хліба і казав: «Повимачуй оцим, Дікі-Пуцьвіріньку, зроби, щоб тарілка сяяла, ніби її собака облизав». Це він так мене називав, Дікі-Пуцьвіріньок. Іноді я не міг змусити себе доїсти ніякою силою, отже, тоді я не отримував пирога або пуддіна. Він забирав мій десерт і з’їдав його сам. А іноді бувало таке, що я міг через силу доїсти весь обід, аж тут бачу – він топче недопалок сигарети в мій кусень пирога або в мій ванільний пуддін. Йому було зручно таке робити, бо він завше сидів поряд мене. Він вважав це вельми вдалим жартом. «Упс, промазав у попільницю», – зазвичай вигукував він. Мої ма і тато ніколи не намагалися покласти цьому край, хоча мусіли розуміти, що навіть якщо це й жарт, то небезневинний, щоб таким чином розігрувати малу дитину. Вони теж просто робили вигляд, ніби це жарт.