Стівен Кінг - Доктор Сон

Девід Стоун вже десять років викладав студентам американську історію й історію Європи ХХ століття, тож він розумівся на тому, як організувати розповідь так, щоби важко було не побачити внутрішню логіку подій. Цю історію він розпочав з повідомлення, що те марафонське голосіння їхньої маленької дочки припинилося майже зразу ж після того, як другий авіалайнер увігнався у Всесвітній торговельний центр. Потім він повернувся в часі до тих їхніх снів, у яких його дружина бачила Абру з номером рейсу «Америкен Ерлайнз» на грудях, а він з номером рейсу «Юнайтед Ерлайнз».

– У своєму сні Люсі знайшла Абру в туалеті в літаку. А я в своєму – в якомусь охопленому пожежею торговому закладі. Можете зробити власні висновки з цієї частини. Або ні. Як на мене, ті номери рейсів здаються доволі промовистими. Але про що саме вони промовляють, я не розумію. – Він невесело розсміявся, здіймаючи вгору руки, щоб потім їх знову опустити. – Можливо, мені боязно зрозуміти.

Джон Далтон пам’ятав ранок 11 вересня 2001 року – і Абрин напад безупинного плачу – дуже добре.

– Дозвольте мені висловитися прямо. Ви вважаєте, що ваша дочка, якій тоді було лише п’ять місяців, якось передчувала ті атаки і якимсь телепатичним чином попередила про них вас?

– Так, – підтвердила Четта. – Викладено лаконічно точно. Браво.

– Я розумію, як воно звучить, – сказав Девід. – Саме тому ми з Люсі про це не розводилися. Окрім як Четті, тобто. Люсі розповіла їй того ж вечора. Люсі розповідає своїй Момо геть усе, – зітхнув він. Кончетта подарувала йому холодний погляд.

– А у вас не було подібного сновидіння? – спитав у неї Джон.

Вона похитала головою.

– Я була в Бостоні. Далеко від її… ну, не знаю, як сказати… передавальних можливостей?

– Вже минуло майже три роки після одинадцятого вересня, – сказав Джон. – Я припускаю, що відтоді відбувалися ще якісь речі.

Багато чого відтоді відбувалося, і тепер, коли він спромігся розповісти про першу (і найнеймовірнішу подію), Джон зрозумів, що про решту йому буде розповідати досить легко.

– Піаніно. Це сталося наступного тижня. Ви знаєте, що Люсі грає?

Джон похитав головою.

– Ну, вона грає. Ще з початкової школи. Вона не видатна піаністка, нічого такого, але грає насправді добре. У нас «Фогель» 114 114 «Vogel» («пташка», нім .) – роялі і піаніно, які випускаються заснованою 1885 р. у Ляйпцигу фірмою «Schimmel ». , його їй подарували мої батьки на наше весілля. Інструмент стоїть у вітальні, там само раніше містився й Абрин манеж. Серед усього іншого я на Різдво 2001-го подарував Люсі також збірку пісень «Бітлз», перекладену для роялю. Абра зазвичай лежала в манежі, бавлячись зі своїми іграшками, і слухала. З того, як вона посміхалася, як перебирала ніжками, можна було зрозуміти, що їй подобалася та музика.

Джон на це нічого не зауважив. Більшість дітей люблять музику і показують своє задоволення від неї різними способами.

– У тій збірці є всі хіти – «Хей, Джуд», «Леді Мадонна», «Хай буде так», – але Абрі між ними найбільше подобалася одна пісенька, далебі не найзнаменитіша, яка називається «Тільки не вдруге» 115 115 «Not a Second Time» (1963) – пісня авторства Джона Леннона і Пола МакКартні, записана «Бітлз» на їх другому альбомі «With the Beatles». . Ви її знаєте?

– Так зразу й не згадаю, – відповів Джон. – Упізнав би, мабуть, якби почув.

– Вона ритмічна, проте, на відміну від більшості швидких речей «Бітлз», побудована не на звичному гітарному акомпанементі, а на фортепіанній фразі. Це не зовсім бугі-вугі, але доволі близько. Абра її дуже полюбила. Вона не просто дриґала ніжками, коли Люсі грала цю мелодію, а фактично перебирала ними, ніби крутила педалі велосипеда. – Дейв заусміхався своїм спогадам, ніби знову побачивши, як Абра лежить на спині у яскраво-пурпурових повзунках, вона ще не вміє ходити, але вже танцює у колисці, немов якась королева дискотеки. – Інструментальний переграш там майже весь на фортепіано, і він простий, як мило. Ліва рука просто грає по одній ноті. Усього їх там двадцять дев’ять – я порахував. Навіть дитина б зіграла. І наша дитина це зробила.

Брови Джона полізли вгору, аж поки майже не зійшлися з лінією волосся.

– Це почалося навесні 2002 року. Ми з Люсі лежали в ліжку, читали. По телевізору якраз ішов прогноз погоди, а його передають приблизно в середині одинадцятигодинного випуску новин. Абра була у своїй кімнаті – міцно спала, наскільки я розумію. Люсі попрохала мене вимкнути телевізор, оскільки теж уже захотіла спати. Я клацнув пультом, і от тоді-то ми це почули. Фортепіанний переграш із «Тільки не вдруге», ті двадцять дев’ять нот. Ідеально зіграні. Жодної похибки, і пролунали вони з нижнього поверху. Доку, ми перелякалися до всирачки. Ми подумали, що хтось вдерся до нашого будинку, тільки що ж то міг бути за грабіжник, який затримався біля піаніно, щоби трішки пограти «Бітлз», перед тим як загарбати столове срібло? Пістолета я не маю, а мої ключки для гольфу стояли в гаражі, тож я вхопив найбільшу, яка потрапила під руку, книжку і пішов униз, щоб стятися з тим, хто б там він не був. Досить безглуздо, я знаю. Люсі я сказав, щоби вона тримала в руках телефон і зразу ж набрала 911, якщо закричу. Але там нікого не було, і всі двері були замкнені. До того ж клавіші піаніно були закриті кришкою.