Стівен Кінг - Доктор Сон

– Це змія, – відповіла вона. – Гримучка. Хіба не бачиш ікла?

Звісно, він бачив. То були великі ікла, непропорційно великі, порівняно з головою. З одного стікала крапля отрути.

Він належав до бізнесменського типу, в дорогому костюмі, з пишним, зачесаним назад президентським волоссям і мав решту дня вільну від перекладання папірців, чи яке там іще лайно називалося в нього роботою. Волосся в нього замість чорного було здебільшого білим і на вигляд він мав років близько шістдесяти. Приблизно вдвічі більше за її вік. Але для чоловіків це не мало значення. Його б не турбувало, аби їй замість тридцяти двох було шістнадцять. Або вісім. Вона запам’ятала фразу, яку одного разу був промовив її батько: «За віком пісяти як здатна, значить, і мені придатна».

– Звісно, я їх бачу, – сказав цей чоловік, сидячи вже біля неї, – але що це означає?

– Можливо, тобі відкриється, – відповіла Енді. І торкнулася язиком собі верхньої губи. – Маю ще й інше тату. Деінде.

– І я зможу його побачити?

– Можливо. Ти любиш кіно?

Він нахмурився:

– Що ти маєш на увазі?

– Ти ж хочеш сходити зі мною на побачення, хіба не так?

Він зрозумів, що це означає – або що це мусило б означати. У цьому закладі були й інші дівчата, і коли вони говорили про побачення, вони мали на увазі одне. Але не це мала на увазі Енді.

– Авжеж. Ти симпатяга.

– Тоді веди мене на побачення. На справжнє побачення. У «Ріалто» показують «Шукачів втраченого Ковчега».

– Взагалі-то я думав про той готелик, що за два квартали звідси, милочко. Номер з міні-баром і балконом, як воно тобі звучить?

Вона прихилилася губами близько до його вуха, дозволивши своїм грудям притиснутись до його руки.

– Можливо, потім. Спершу поведи мене в кіно. Купи мені квиток і попкорн. Темрява робить мене еротичною.

І ось вони тут, з Гаррісоном Фордом на екрані, він великий, як хмародер, і хвиськає довгим батогом серед пустельної пилюки. Старий із президентською зачіскою запустив свою долоню їй під спідницю, але вона міцно примостила відерце з попкорном собі в потрібному місці, так, щоби він міг дістатися до лінії третьої бази, але домашнього центру зась. Він не припиняв намагань забратися вище, що її дратувало, бо вона хотіла додивитися фільм до кінця й дізнатися, що ж там таке було у тому «Втраченому Ковчезі». А отже…

О другій дня в робочий день тижня у кінозалі було майже порожньо, але троє людей все ж таки сиділи за два ряди позаду Енді з її кавалером. Двоє чоловіків, один доволі літній, а другий на вигляд близько середнього віку (проте вигляд буває оманливим), і поряд з ними надзвичайної вроди жінка. Вилиці мала високі, очі сірі, а колір обличчя вершковий. Хмара її пишного чорного волосся була перев’язана на потилиці широкою оксамитовою стрічкою. Зазвичай вона носила капелюх – такий собі старий, пошарпаний циліндр, – але цього дня залишила його в своєму автодомі. Не годиться ходити до кінотеатру у високому циліндрі. Її ім’я було Розі О’Гера, але мандрівна сім’я, з якою вона подорожувала, звала її Роза Циліндр.

Чоловік, що наближався до середнього віку, звався Баррі Смітом. Хоча на сто відсотків білий, завдяки своїм трохи зизим очам, він у тій самій сім’ї був відомий як Баррі Хінець.

– А тепер дивіться, що буде, – промовив він. – Це цікаво.

– Тут фільм цікавий, – пробурчав старий, ім’я якого було Дідо Флік. Але то була його звична незгідливість. Він також спостерігав пару, що сиділа за два ряди попереду.

– Краще б уже почалося цікавіше, – мовила Роза, – бо жінка щось зовсім не розжарена. Хіба що трішечки, але…

– Ось зараз вона, ось зараз вона, – перебив Баррі, в той час як Енді нахилилася, приклавшись губами до вуха свого кавалера. Баррі вишкірявся, вже зовсім забувши про коробочку «глейких ведмедиків» 23 23 «Gummy Bears» – створені 1920 р. у Німеччині різнокольорові мармеладні цукерки у формі крихітних ведмедиків, у США випускаються з п’ятьма різними фруктовими смаками. у своїй руці. – Я тричі вже бачив, як вона це робить, але кожного разу кайфую, наче вперше.

Вухо містера Бізнесмена було заповнене очеретинням цупкого білого волосся й забите сіркою кольору лайна, проте Енді не дозволила цим речам себе зупинити; вона хотіла гайнути з цього міста, але її фінанси перебували на небезпечно низькому рівні відпливу.

– Хіба ти не втомився? – прошепотіла вона до цього бридкого вуха. – Хіба не хочеться тобі прилягти поспати?