Стівен Кінг - Салимове Лігво

– Так.

Він потис руку Муньосу, а потім Ґракону. Ґракон відповів іспанською і всміхнувся.

У його щелепі залишалося тільки п’ять зубів, але усмішка була сонячною і радісною.

– Він питається: чи бажаєте ви чашку чаю? Це зелений чай. Вельми освіжає.

– Це було б чудово.

Коли обмін люб’язностями між ними завершився, священник мовив:

– Цей хлопчик не ваш син.

– Ні.

– Химерною була його сповідь. Фактично більш химерної сповіді я не чув за всі роки мого священства.

– Це мене не дивує.

– Він ридав, – сказав отець Ґракон, сьорбаючи свій чай. – То були глибокі й жахливі ридання. Вони надходили з підвалин його душі. Чи мушу я поставити запитання, яке ця сповідь збудила в моєму серці?

– Ні, – сказав високий чоловік спокійно. – Не мусите. Він розповідав правду.

Ґракон закивав ще до того, як йому це переклав Муньос, і обличчя його спохмурніло. Він нахилився вперед зі зчепленими між колін руками і довго щось говорив. Муньос уважно слухав з помірковано безвиразним обличчям. Коли священник закінчив, Муньос переказав:

– Він каже, що в цьому світі трапляються дивні речі. Сорок років тому один селянин з Ель Ґраніонеса приніс йому ящірку, яка кричала так, наче то була жінка. Він бачив одного чоловіка зі стигматами, слідами тортур нашого Господа, руки і ноги того чоловіка кровоточили у Стражденну П’ятницю. Він каже, що це жахливі речі, темні речі. Це серйозно для вас і для хлопчика. Особливо для хлопчика. Це з’їдає його живцем. Він каже…

Ґракон знову заговорив, коротко.

– Він питає, чи розумієте ви, що ви вчинили в тому Новому Єрусалимі?

– Єрусалимовому Лігві, – уточнив високий чоловік. – Так. Я розумію.

Ґракон знову заговорив.

– Він питає, що ви думаєте з цим робити.

Високий чоловік похитав головою. Дуже повільно.

– Я не знаю.

Ґракон заговорив знову.

– Він каже, що буде молитися за вас.

За тиждень він прокинувся в поту від кошмару і покликав хлопчика на ім’я.

– Я повертаюся назад, – сказав він.

Хлопчик зблід під своєю засмагою.

– Ти зможеш поїхати зі мною? – запитав чоловік.

– Ти любиш мене?

– Так. Господи, так.

Хлопчик почав ридати, і високий чоловік його обійняв.

Сон до нього так і не йшов. Лиця чаїлися серед тіней, вихрячись перед ним, мов лиця, притьмарені снігом, а коли вітер навислою гілкою вдарив об дах, він здригнувся.

Єрусалимове Лігво.

Він заплющив очі і затулив їх долонями, і все почало повертатись. Він майже бачив те скляне прес-пап’є, отого типу, що в ньому здіймається крихітна хуртовина, коли його струснеш.

Салимове Лігво…

Жоден живий організм не може довго існувати нормально в умовах абсолютної реальності; навіть жайворонки і зелені коники, як дехто вважає, бачать сни. Дім-на-Пагорбі, не нормальний, стояв самотньо на тлі своїх пагорбів, хоронячи в собі темряву: він там простояв вісімдесят років і міг простояти ще вісімдесят. Всередині стіни висилися струнко, цеглини трималися чіпко, підлоги залишалися міцними, а двері розсудливо були зачинені; тиша безперемінно залягала серед дерева й каменю Дому-на-Пагорбі, і хоч би що там тинялося, воно тинялося на самоті.

Ширлі Джексон. Обмарний дім між пагорбів [13] Цитата з першого розділу роману «The Haunting of Hill House» (1959) авторки психологічних трилерів Shirley Jackson (1916–1965), яка вплинула на стиль Стівена Кінга.

На той час, коли, їдучи на північ платною автомагістраллю, Бен Міерз проминув Портленд, у животі в нього почав відчуватися аж ніяк не неприємний дрож хвилювання. Було 5 вересня 1975 року, і літо насолоджувалося своїм великим фінальним фліртом. Дерева буяли зеленню, ніжно-блакитне небо було високим, а відразу за межею міста Фелмат на паралельній до магістралі дорозі він побачив двох хлопчаків, які йшли з покладеними на манір карабінів вудками на плечах.

Помінявши смугу на праву, він скинув швидкість до мінімальної на цій трасі і почав видивлятися бодай щось, що б дало поштовх його пам’яті. Спершу не з’являлось нічого і він намагався заспокоїти себе перед майже неминучим розчаруванням. Тобі тоді було лише сім. Отже, відтоді спливло вже двадцять п’ять років. Місцини змінюються. Як і люди.

У ті часи цієї чотирисмужної автомагістралі № 295 іще не існувало. Якщо з Лігва комусь треба було до Портленда, той їхав до Фелмата [14] Falmouth – засноване 1718 р. місто (близько 6,5 тис. мешканців) трохи північніше Портленда. по 12-му шосе, а потім по шосе № 1. Ті дні минули.