Стівен Кінг - Крістіна

Наша перша гра, на виїзді, проти «Тигрів Лунбурга», відбулася дев’ятого вересня. Щоб ви розуміли, Лунбург — це звичайне задуп’я. Засцяна сільська школа на західному краї нашого району. І за роки мого життя в Лібертівіллі після того, як безрукий захист Лунбурга допускав черговий тачдаун, лунав звичний бойовий клич: «І-ЯК-ВОНО-КОЛИ-В-ТЕБЕ-НА-ПІДБОРАХ-КОРОВ’ЯЧЕ-ГІВНО?» А слідом за цим неодмінно гучний саркастичний вигук: «УРРАААААА, ЛУНБУРГ!»

Минуло більше двадцяти років, перш ніж команда Лунбурга перемогла команду Лібертівілля; але того року вони піднялися й наваляли нам по заслузі. Я грав на лівому краю захисту, і на час хафтайму вже був морально переконаний, що на моїй спині до кінця життя залишаться сліди від шипів кросівок. На той час рахунок був 17-3. Закінчилося все на 30–10. Фанати Лунбурга оскаженіли: повидирали ворота, наче то був матч Регіонального чемпіонату, і винесли гравців з поля на плечах.

Наші фани, які приїхали на спеціально організованих автобусах, сиділи, згорбившись і з порожніми обличчями, на трибунах під палючою ранньовересневою спекою. У роздягальні тренер Паффер, блідий і приголомшений, порадив нам уклякнути й молитися про те, щоб нас направили на істинну путь протягом наступних тижнів. Тоді я зрозумів, що біль не позаду, а якраз навпаки — попереду.

Ми поставали навколішки, усі в синцях, побиті, знемагаючи від болю й бажаючи лише одного: піти в душ і змити з себе той лузерський сморід, — і слухали, як тренер Паффер пояснює Господу ситуацію в десятихвилинній промові, яка закінчилась обіцянкою виконати свою роль, якщо Він виконає свою.

Наступного тижня ми тренувалися по три години на день (замість звичайних півтори або двох годин) під палючим сонцем. Ночами я залазив у ліжко й чув уві сні його ревучий голос: «Бий простака! Бий! Бий!» Я бігав з прискоренням, доки починав відчувати, що ноги піді мною от-от розпадуться на бігу (а легені, імовірно, тієї самої миті охоплять язики полум’я). Один з наших тейлбеків, Ленні Беронґґ, дістав легкий сонячний удар і до кінця тижня милосердно — в усякому разі, для нього — був відпущений додому.

Тож я бачився з Арні, і по четвергах чи п’ятницях він приходив до нас і вечеряв зі мною, батьками та Еллі; у неділю по обіді раз чи два забігав подивитися гру, але поза тим я геть втратив його з поля зору. Надто вже я був зайнятий: тягнув своє зболене тіло на уроки, на тренування, потім додому, робити домашку.

Повертаючись до моїх футбольних прикрощів — гадаю, найгірше було те, як на мене дивилися люди, на мене, на Ленні й на решту команди, у коридорах. Але, щоб ви розуміли, той «шкільний дух» — в основному повна чухня, вигадана керівниками школи, що пам’ятають, як колись у юності кльово відривалися по суботах на полі для американського футболу, який у той час називали ґрідіроном, але дуже зручно для себе позабували, що вони просто були тоді п’яні, чи трахатися хотіли, чи те й те разом. Якби ви провели марш за легалізацію марихуани, отоді б ви побачили, що таке шкільний дух. Але на футбол, баскетбол і біг більшості учнів було насрати. Вони були надто заклопотані тим, щоб потрапити в коледж, чи до когось у трусики, чи в халепу. Звичні справи.

Та однаково звикаєш бути переможцем — починаєш сприймати це як належне. Лібертівілль здавна славився забійними футбольними командами; востаннє команда програвала (принаймні до мого випускного класу) дванадцять років тому, у 1966-му. Тому через тиждень після того, як ми продули Лунбургу, плачу і скреготу зубів хоч і не було, але в коридорах нас проводжали ображеними здивованими поглядами, а на регулярному п’ятничному виступі групи підтримки після сьомого періоду — звуками «буууу». Від цих букань тренер Паффер зробився густочервоним і запросив цих «поганих друзів спорту, які тебе кидають у біді» прийти в суботу після обіду й подивитися на тріумфальну перемогу століття.

Не знаю, прийшли тоді погані друзі спорту та ясної погоди чи ні, але я точно там був. Ми грали на своєму полі, а нашими супротивниками були «Ведмеді Рідж-Року». Щоб ви розуміли, Рідж-Рок — це шахтарське містечко, і хлопці, які ходять до школи в Рідж-Року — селюки. Але не шмаркаті селюки. То злющі, потворні, загартовані селюки. За рік до того футбольна команда Лібертівілля ледве виборола в них регіональний титул, і один з місцевих спортивних коментаторів сказав, що це не через те, що в Лібертівілля краща команда, а через те, що в ній більше теплих тіл, з яких можна цмулити кров. Через це тренер Паффер теж до стелі підскочив, кажу вам.