Стівен Кінг - Крістіна

На той час, коли змонтована шина лежала в моєму багажнику, а я заплатив хлопцеві два бакси за роботу, світло раннього вечора вже розчинилося в темному фіолеті сутінків. На землі лежали довгі оксамитові тіні від кущів, і повільно виїжджаючи назад на вулицю, я побачив, як останнє світло дня майже горизонтально лягає на засмічену смугу простору між «Арбіс» та боулінгом. Те світло, його золотавий потік, було майже жахливим у своїй дивній несподіваній красі.

Раптом задушлива паніка поповзла, неначе сухий вогонь, моїм горлом угору. То вперше за той рік — той довгий дивний рік — на мене накотило таке відчуття. Але не востаннє. І все ж мені важко його пояснити чи навіть описати словами. Щось у ньому було від того, що я усвідомив — зараз 11 серпня 1978 року, наступного місяця я стану учнем випускного класу, і що коли знов почнеться школа, це означатиме кінець довгого спокійного етапу мого життя. Я готувався стати дорослим — і чомусь я це побачив, побачив дуже чітко й уперше, у тому прегарному, але якомусь старезному потоці золотавого світла, що лився провулком між боулінг-клубом і закусочною. І по-моєму, тоді я зрозумів, що насправді лякає людей у дорослішанні. Ти перестаєш приміряти маску життя й починаєш міряти другу. Якщо бути малим — це вчитися жити, то бути дорослим — це вчитися помирати.

Те відчуття минулося, але мене все ніяк не відпускали неспокій і меланхолія. А я в таких станах бути не звик.

Коли я повертав знову на Бейсін-драйв, мені вже було не до проблем Арні — я намагався впоратися зі своїми. Думки про дорослішання, звичайно ж, привели до таких гігантських (в усякому разі мені вони здавалися гігантськими) і досить-таки неприємних ідей, як коледж, і життя далеко від дому, і спроби потрапити в універівську футбольну команду, змагаючись за місце з шістдесятьма кваліфікованими людьми, а не з десятьма-двадцятьма. Ви, мабуть, скажете: «Деннісе, їй-богу, у мене для тебе новина: одному мільярду червоних китайців насрати на те, що ти не потрапиш у перший склад футбольної команди на першому курсі». Згоден. Я просто хочу сказати, що все це мені вперше здалося дуже реальним… і дуже страшним. Іноді твій розум возить тебе в такі мандрівки — а як не хочеш їхати, тебе однаково повезуть.

Те, що чоловік королеви бібопу справді повернувся додому й що вони з Арні стояли майже ніс до носа, явно готові от-от зчепитися, ніяк не допомогло мені розвіяти той настрій.

Двоє мальків досі сиділи на триколісниках і переводили погляди з Арні на татка і назад на Арні, ніби глядачі в апокаліптичному тенісному матчі, у якому суддя радісно застрелить того, хто програв. Здавалося, вони чекають спалаху, коли татко розкатає мого хирлявого друга на асфальті й станцює «кул джерк» [26] «Cool Jerk» — пісня 1966 року, танцювальний хіт, який спершу виконував гурт «The Capitols». на його поламаних кістках.

Я тихо зупинив машину й вийшов з неї, мало не побіг до них.

— Усе, набридло з твоїми прищами ляси точити! — проревів татусь. — Ану забрав її, кажу! Зараз же!

У нього був великий приплюснутий ніс із сіткою судин. Щоки почервоніли до кольору нової цегли, а під коміром сірої саржевої робочої сорочки напиналися на шиї вени.

— Я на спущеному колесі не поїду, — заявив Арні. — Я вже вам це казав. Ви б теж не поїхали, якби це була ваша машина.

— Ти зараз в мене сам на спущеній шині поїдеш, піццомордий, — татусь явно налаштувався на те, щоб показати своїм діткам, як дорослі люди вирішують свої проблеми в Реальному Світі. — Ти свою брудну чортопхайку перед моїм будинком не паркуватимеш. І не дратуй мене, малий, бо буде боляче.

— Нікому боляче не буде, — утрутився я. — Заспокойтеся, містере. Дайте нам усе виправити.

Арні кинув на мене погляд, сповнений вдячності, і я побачив, який він переляканий — був і досі є. Як вічний аутсайдер, він знав, що є в ньому щось таке, Бог його знає, що, але через це «щось» мужикам певного типу вічно хотілося вимісити його кулаками до напівсмерті. Напевно, він був переконаний, що це станеться знову — та тільки цього разу він не відступить.

Чоловік метнув погляд на мене.

— Ще один, — сказав він, мовби дивуючись, скільки ж це гівнюків у світі розплодилося. — То вам обом дати прикурити? Цього ви хочете? Я можу, не сумнівайтеся.

Так, я добре знав таких типів. Якби він скинув десять років, то був би одним з тих у школі, хто вважав, що це збіса весело — вибити Арні підручники з рук, коли він іде в клас, чи запхати його в душ після фізри в одязі. Вони, такі пацани, ніколи не міняються. Просто дорослішають і захворюють на рак легенів через усі ті викурені «Лакі Страйки» чи виходять з ладу через емболію судин головного мозку в п’ятдесят три або десь так.