Борис Левандовський - Байки проти ночі

— Інго! І-інго! І-ікк!..

Ми так і не дізналися, що чи кого він мав на увазі. Пізніше я думав, що, можливо, Інга — це його старша сестра, а може, її зовсім не існувало.

— А, чорт! — схопився Андрій, дивлячись на двері палати. — Зараз прибіжать… Та заткнися ти, заради Бога!

Незабаром навколо ліжка новенького утворилася маленька юрба. Той продовжував видавати своє «Інго! І-ікк! Інго!», і, здавалося, що це надовго, можливо, навіть до ранку.

Ігор спробував добратися до малого в окулярах через ковдру, але тому якось удавалося тримати оборону. Зрештою, до Ігоря підключився Андрій — старші пацани були схвильовані набагато сильніше, адже їм влетіло б по перше число.

Лише Ренату було, як завжди, начхати: він навіть не рушив з місця і спостерігав за тим, що відбувається, з іронічною посмішкою, закинувши руки за голову.

Нарешті пощастило витягти Ромку назовні (хтось здогадався ввімкнути маленького світильника, казенного з вигляду, що висів на стіні поруч з куточком для ігор), та він досі повторював «І-інго, Інго», щоправда, тепер набагато тихіше.

— Ми просто пожартували, — сказав Андрій. — Зрозумів? — і показав нитку, прив’язану до штори: — Ось що це було. Жодних привидів.

Ромка знову начепив на ніс окуляри, що звалилися, але озирався навколо так, немов не міг уторопати, як він тут опинився.

— Нитка, ясно? — повторив Андрій, дивлячись на нього зі зростаючою тривогою. — Нитка…

— І-інго? — запитав малий.

— Блядь! — закотив очі Ігор.

— О дає! — устряв Тхорик, витріщившись на застиглого у прострації Ромку з усіма симптомами хворої цікавості. — Він збожеволів!

— Здристни! — пхнув його Андрій. Тхорик, ображений, відійшов від ліжка. — А краще піди подивись, як там ці.

— Гаразд, — той поплентався до дверей і, висунувши спершу голову, шаснув за них. Недарма він був схожий на справжнього тхора.

До мене підійшов Тарас.

— Ти колись таке бачив? — він кивнув у бік новенького.

Я похитав головою.

— Ні. Але, здається, знаю що з ним. Це називається «шок». Я десь чув: таке буває, коли дуже налякати. А ще можна залишитися заїкою на все життя.

— Справді? — Тарас замислився. Поки він мовчав, до нас продовжували долітати позивні планети Земля на супутник «Привид — 1» з кодовим ключем «Інга», щоправда, усе тихіше й рідше. Навіть я відчув помітне полегшення.

І раптом хлопець заволав іще сильніше, та так, що ми всі підстрибнули, наче одержали під зад легкий електричний розряд.

Я перебрався в кінець ліжка, щоб дізнатися у чому ж річ. Але нічого особливого не помітив. Ромка, як і раніше, сидів на ковдрі, ніхто його й пальцем не торкнувся — я впевнений, бо нікому таке б і на думку не спало після всього того, що трапилось. Тільки його погляд, мабуть, став уже осмисленим. Зважаючи на все, він повільно починав повертатися до рідної і зрозумілої реальності. Андрієві з Ігорем нарешті пощастило щось донести до його свідомості. Вони продовжували терпляче переконувати його, знов і знов демонструючи прив’язану до штори нитку.

Ось тут Тарас і помітив, що Тхорик довго не повертається.

— Це погано, — сказав він. — Якщо ті дві щось почули…

Він мав на увазі медсестер. У нашому дитячому відділенні санаторію всі вони були молодими — приблизно від двадцяти до двадцяти п’яти років. Тарас коротко розповів мені, що сестри чергують у три зміни, заступаючи попарно через добу о восьмій ранку, і саме сьогодні була черга най… як би сказати? Суворіших? Ні, швидше, найбільш злих. Назвемо їх «стервами».

Тхорик усе ще не повертався.

— Напевно, вони його схопили й зараз допитують, — припустив Тарас. Мене зачепило його слово «допитують », немов ми перебували не в дитячому санаторії, а в концтаборі для неповнолітніх. Я раптом відчув прилив якоїсь потреби діяти і, зіскочивши з ліжка, підійшов до дверей, щоб виглянути в коридор (безумовно, я тут освоювався швидше, ніж сам очікував).

На шляху до дверей я встиг мигцем глянути на Ромку, який уже майже отямився, а Андрій з Ігорем продовжували про щось його стиха вмовляти. Остаточно вони заспокоїлися лише через декілька днів, коли той зовсім перестав заїкатися. Може, вони іноді й любили над кимось недобре пожартувати або вліпити комусь стусана, але загалом не були поганими хлопцями (традиція «хрещення» новеньких «ниткою і шторою» після цієї ночі відродилася знову тільки після того, як вони пішли).

Величезний коридор був порожнім, безмовним і освітленим по-нічному, тобто половиною ламп у круглих матово-білих плафонах, що звисали зі стелі на довгих ніжках. Уздовж нього виднілися двері інших палат, їдальні, кабінету головлікаря й підсобки. У протилежному його кінці, праворуч, був туалет (я вирішив, що якщо мене хтось зараз зажопить, то зроблю вигляд, ніби йду саме туди, — зазвичай це спрацьовувало безвідмовно), а ліворуч — і тут я нарешті побачив Тхорика — двері медсестер.