Рэй Брэдбери - Відьомські двері

— Так?

— Який сьогодні день? — прошепотів Саша.

— Нарешті Ґай Фокс. То й що?

— Я не зовсім добре почуваюся, — сказав Саша. — Та ні, я сповнений сил. Я бадьорий і жвавий. І готовий вийти назовні. Час прощатися. Чи то вітатися? Що я маю на увазі?

— Кажи вже прямо.

— Чи є якісь сусіди, котрі будь-якої миті змогли би відвезти нас у лікарню?

— Так.

— То зателефонуйте їм, — промовив Саша.

І вони зателефонували сусідам.

Вже у лікарні Дуґлас поцілував його в те місце, де мав би знаходитися Сашин лоб, і прислухався.

— Тут було непогано, — сказав Саша.

— Ти мав усе найкраще!

— Ми більше не говоритимемо. До побачення!

— До побачення! — відповіли вони.

На світанку звідкілясь почувся слабкий крик. І невдовзі потому Дуґлас увійшов в лікарняну палату дружини. Вона поглянула на нього і сказала:

— Саші немає.

— Я знаю, — сказав він спокійно.

— Але він замовив словечко, і ось тепер тут є хтось інший. Поглянь.

І він підійшов до ліжка, а вона відгорнула кутик ковдрочки.

— Здуріти можна!

Він поглянув на маленьке рожеве личко й очі, які на мить зблиснули яскраво-блакитним і враз заплющилися.

— Хто це? — спитав він.

— Твоя донька. Познайомся, це — Олександра.

— Привіт, Олександре!

— А знаєш, як буде Олександра скорочено?

— Як?

— Саша, — сказала вона.

Він обережно торкнувся крихітної щічки.

— Привіт, Сашо, — сказав він.

Того вечора о п’ятій тридцять задзвонив телефон. Був грудень і вже стемніло, коли Томпсон узяв слухавку.

— Алло!

— Привіт! Гербе?

— Це ти, Алліне?

— Твоя дружина вдома?

— Звісно ж. А що таке?

— Чорт!

Герб Томпсон спокійно тримав слухавку в руці:

— Але що сталося? В тебе якийсь дивний голос!

— Я би хотів, щоб ти заїхав до мене сьогодні ввечері.

— В нас будуть гості.

— Я би хотів, щоб ти у мене переночував. Коли твоя дружина їде?

— Наступного тижня, — сказав Томпсон. — Вона їде в Огайо днів на дев’ять. Її мати хворіє. Тоді я до тебе й приїду.

— Було би добре, якби ти приїхав сьогодні.

— Я сам би цього хотів. Але гості і все таке — дружина мене вб’є.

— Добре було б, якби ти заїхав.

— Але в чому річ? Знову цей вітер?

— О, ні! Ні.

— То це вітер? — запитав Томпсон.

Голос у слухавці трохи затнувся.

— Так… Так, це вітер.

— Але ж сьогодні тихий вечір і майже безвітряно!

— Цього цілком достатньо. Він дмухає у вікна і ледь колише завіски. Але цього досить, аби нагадати мені про себе.

— Послухай, чому б тобі не приїхати і не переночувати тут, у нас? — сказав Герб Томпсон, оглядаючи освітлений хол.

— О, ні! Надто пізно для цього. Він може перехопити мене по дорозі. Відстань надто велика. Я не наважуся, але в будь-якому разі дякую. Як не як, тридцять миль… дякую!

— Прийми снодійне!

— Останню годину я простовбичив у дверях, Гербе. І бачу, як він зароджується на заході. Там хмари, і я зауважив, як одна з них буквально розірвалася. Напевно, починається шура-буря.

— То випий хорошу снодійну таблетку. Телефонуй мені, коли завгодно. Навіть геть пізно, якщо захочеш.

— Будь-коли? — перепитав голос у слухавці.

— Звісно!

— Я так і зроблю, але було би краще, якби ти приїхав. Я б не хотів завдавати тобі незручностей. Ти мій найкращий друг, і цього я б не хотів. Можливо, краще буде, якщо я зустрінусь з ним на самоті. Вибач, що потурбував тебе!

— Для чого ж тоді друзі? Я от що тобі скажу: сідай за стіл і щось пиши, — сказав Герб Томпсон, переминаючись у холі з ноги на ногу. — І тоді ти забудеш Гімалаї і Долину Вітрів, усі ці урагани й тайфуни. Напиши ще один розділ своїх майбутніх подорожніх нотаток.

— Спробую. Мабуть, я так і зроблю. Так, я справді міг би цим зайнятись. Дякую, що дозволив турбувати себе!

— До дідька твоє дякую! Клади слухавку, бо дружина кличе мене вечеряти.

Герб Томпсон поклав слухавку.

Він пройшов і сів за обідній стіл, дружина — навпроти нього.

— То був Аллін? — запитала вона. Він кивнув. — Аллін з його вічними вітрами, що дмуть згори й із гір, вітрами розпеченими та крижаними, — сказала вона, простягаючи йому тарілку з їжею.

— У війну він через ті вітри у Гімалаях зазнав чимало лиха, — сказав Герб Томпсон.

— Але ж ти не віриш тому, що він розповідав про Долину?

— Звучить дуже правдоподібно.

— Видиратися в гори, встрявати в халепи! Навіщо чоловіки дряпаються так високо в гори й самі себе лякають до смерті?

— Тоді йшов сніг, — сказав Герб Томпсон.