Нил Гейман - Обережно, тригери

Вони світилися тьмяним оранжевим сяйвом, проте сухе листя під ними не займалося.

— Смертні повстали проти нас, скинули нас. Ми ховалися по щілинах, подалі від їхніх очей. А тепер вони обожнюють мене. Навіть ти, моя пасербице. Навіть ти мене обожнюєш.

— Ти така прекрасна, — казала її мати, яка померла так давно. — Мов червона троянда на снігу.

Інколи біля них бігли вовки, здіймаючи в повітря пилюку й листя з лісової землі, та вони навіть не зачепили великих клубків павутини, що звисали поперек стежки, мов вуаль. А ще, бувало, вовки пробігали прямо крізь стовбури дерев і зникали в пітьмі.

Королеві подобалися вовки, а тому вона засмутилася, коли один із гномів почав кричати, що павуки більші за свиней, і вовки зникли з її голови, з її власного світу. (Насправді, це було не так. То були звичайні павуки, що звикли плести свої тенета, не зважаючи ані на час, ані на мандрівників.)

Вони перейшли міст через фортечний рів, хоча здавалося, що все навколо їм перешкоджало. А от до замку зайти не змогли: браму загородили товсті колючки і молоді кущі троянд.

Серед колючок королева помітила останки людей: на кількох скелетах були обладунки. Деякі з них висіли високо на стінах замку, і королева гадала, чи вони видерлися туди в пошуках проходу, а тоді загинули, чи загинули на землі, а тоді піднялися з ростом кущів.

Вона так і не вирішила: і той, і інший варіант був можливим.

Аж раптом її світ став теплим і приємним, і королева подумала, що не страшно, коли вона лише на мить заплющить очі. Хіба не все одно?

— Допоможіть, — прохрипіла королева.

Гном з коричневою бородою відщипнув колючку з найближчого куща і щосили всадив її у великий палець королеви, після чого висмикнув. Крапля темної крові впала на плитняки перед брамою.

— Ой! — скрикнула королева.

А тоді сказала:

— Дякую!

Вони разом поглянули на колючу стіну. Королева простягнула руку, зірвала троянду з найближчого пагона і вплела її у волосся.

— Ми можемо прорити туди прохід, — мовили гноми. — Почнемо під ровом, а звідти ритимемо до фундаменту і далі. На це піде лиш пара днів.

Королева міркувала. У неї нив палець і це неабияк її тішило. Вона сказала:

— Це почалося десь вісімдесят років тому. Спочатку воно рухалося повільно. І лише нещодавно почало ширитися. Тепер та пошесть шириться дедалі швидше. Ми не знаємо, чи сплячі взагалі можуть прокинутися. Ми не знаємо нічого, окрім того, що в нас може не бути ще двох днів.

Вона окинула поглядом густе сплетіння живих та мертвих колючок: десятиліття засохлих, мертвих рослин, чиї колючки після смерті стали в стократ гострішими, аніж були за життя. Королева рушила вздовж стіни до скелета, а тоді стягнула з його плечей зотлілий одяг і помацала тканину. Вона виявилась сухою. З такого одягу вийде чудове багаття.

— У кого є трутниця? — запитала вона.

Старі колючки швидко розгорілись. За п’ятнадцять хвилин гарячі язики полум’я сягнули верхівки замку: на мить здалось, ніби вони поглинули будівлю, а потім зникли, залишивши по собі лише почорнілий камінь. Залишки колючих сплетінь, які виявились достатньо міцними, щоб витримати жар, легко розрубали мечем королеви, відтягли і скинули у рів.

Четверо мандрівників зайшли до замку.

Стара визирала з вузького вікна на вогонь, що витанцьовував внизу. До вікна донісся дим, проте ні полум’я, ні троянди не сягали найвищої вежі. Вона знала, що на замок напали, і сховалася б десь у кімнаті на горішньому поверсі вежі, якби там було де ховатись, якби на ліжку не лежала спляча.

Вона вилаялась і почала старанно спускатись сходами, сходинка за сходинкою. Вона планувала дістатися замкових бійниць, а звідти піти у дальню частину будівлі, до підвалів. Там вона могла сховатись. Стара знала будівлю краще за будь-кого. Вона була повільною, але спритною, і вміла чекати. Що-що, а чекати вона вміла.

Стара почула, як вони викрикували, піднімаючись сходами.

— Сюди!

— Нагору!

— Там ще гірше. Гайда! Хутко!

У цю мить вона розвернулася і щодуху поспішила нагору, проте ноги старої рухались не швидше, аніж зранку. Вони спіймали її зверху сходів — три чоловіки, що ледве сягали їй пояса, і молодиця у закіптюженому з дороги одязі, з найчорнішим волоссям, яке доводилося бачити старій.

— Хапайте її, — веліла молодиця звичним наказовим тоном.

Карлики відібрали в старої костур.

— Вона сильніша, ніж здається, — промовив один із них, у голові якого досі дзвеніло від удару костуром.