Нил Гейман - Обережно, тригери

— То ти його бачила?

Кессі похитала головою.

— Ні. Я читала про нього, але його самого не бачила — цього напівуявного місцевого звіра. А ти?

— Та ніби ні. Ну, можливо, бачив.

— Мабуть, ти розбудив його, коли прибув сюди. Мене ж розбудив.

Вона потягнулася, нахилила його голову до себе і знову поцілувала. А тоді взяла його ліву долоню — руки Тіні здавались просто велетенськими поряд з її власними — і запустила собі під светр.

— Кессі, у мене холодні руки, — попередив він її.

— Ну, а в мене все холодне. Там взагалі нема нічого, крім холоду. Просто всміхайся і вдавай, ніби знаєш, що до чого, — сказала вона йому.

Вона піднімала ліву руку Тіні, аж доки та не торкнулася мережива ліфчика, і він відчув під ним її твердий сосок і ніжні м’які груди.

Тінь вже майже віддався на волю випадку, однак суміш зніяковіння та непевності викликали вагання. Він не знав, що відчував до цієї жінки: врешті-решт, вона була пов’язана минулим з людьми, які його прихистили. Тіні не подобалося відчувати, що його використовують; таке вже неодноразово траплялося раніше. Але лівою рукою він торкався її грудей, а правою обіймав шию, і ось вже нахилився вперед, а їхні вуста з’єдналися, і Кессі обіймала так міцно, неначе прагла у ньому розчинитись. Її губи смакували, як м’ята, як камінь, як трава і прохолодний вечірній вітерець. Тінь заплющив очі, щоб насолодитися поцілунком і сплетінням їхніх тіл.

Кессі застигла. Десь поруч нявкнула кішка. Тінь розплющив очі.

— Господи Ісусе, — мовив він.

Зусібіч їх обступили коти. Білі й смугасті, коричневі, руді та чорні, з довгою шерстю і з короткою. Серед них були як вгодовані коти з ошийниками, так і пошарпані коти з обдертими вухами, які виглядали так, наче жили по сараях або десь у далекій глушині. Вони втупилися в Тінь і Кессі зеленими, блакитними та золотими очиськами і не рухались. Тільки періодичні помахи хвоста або кліпання пар котячих очей нагадували Тіні про те, що вони були живі.

— Це щось дивне, — мовив він.

Кессі відступила крок назад, забувши про його обійми.

— Вони з тобою? — запитала вона.

— Не думаю, що вони взагалі з кимось. Це ж коти.

— Здається, вони ревнують, — сказала Кессі. — Поглянь на них. Я їм не подобаюсь.

— Це…

Тінь збирався сказати «безглуздя», проте певний глузд у цьому все-таки був. В минулому на іншому континенті була жінка-богиня, яка піклувалася про нього у свій особливий спосіб. Він пам’ятав її гострі, як голка, нігті та по-котячому шершавий язик.

Кессі подивилася на Тінь безпристрасним поглядом.

— Я не знаю, хто ти такий, містере Американцю, — мовила вона до нього. — І я не знаю, чому ти здатен бачити мене, або чому я можу говорити з тобою, тоді як з іншими мені важко розмовляти. Але ж чомусь можу. І знаєш, з першого погляду здається, ніби ти весь такий нормальний і спокійний, коли насправді ти значно дивніший за мене. А я чортзна-яка дивачка.

Тінь мовив:

— Не йди.

— Скажеш Оллі і Мойрі, що бачив мене, — відказала вона. — Скажи їм, що я чекатиму там, де ми востаннє розмовляли, якщо вони мають що мені сказати.

Вона взяла свої альбом та олівці і пішла геть швидкою ходою, обережно обходячи котів, які навіть не поглянули на неї, прикувавши свої погляди до Тіні, поки жінка ступала по траві та гілляччю, що колихалися на вітрі.

Тінь хотів гукнути її, та натомість присів і подивився на котів.

— Що відбувається? — запитав він. — Баст? Це твоїх рук справа? Але ж ти далеко від дому. Та й хіба тобі не все одно, з ким я цілуюсь?

Як тільки він заговорив, закляття перестало діяти. Коти почали ходити, роззиратись, зупинятись і ретельно вилизуватись.

Ряба кішка заходилась завзято тертися об його руку, вимагаючи уваги. Тінь розсіяно погладив її, провівши кісточками по котячому лобу.

Кігті кішки, немов крихітні ятагани, блискавично полоснули по його руці, аж потекла кров. Тоді вона муркнула, розвернулася, і за мить вся їхня компанія розбрелася схилом, прослизнула поміж каміння в підлісок, і зникла.

Коли Тінь повернувся до будинку, Олівер вже вибрався з кімнати та сидів у теплій кухні з кухликом чаю під боком і читав книжку про римську архітектуру. Він був одягнений, з поголеним підборіддям і підстриженою бородою. На ньому була піжама, а поверх неї — картатий халат.

— Я вже почуваюсь трохи краще, — мовив він, коли побачив Тінь. А тоді запитав:

— У вас колись таке було? Була депресія?

— Зараз, озираючись на минуле, мені здається, що була. Коли моя дружина померла, — відповів Тінь. — Все одразу стало якимось безбарвним, і тривалий час ніщо не мало сенсу.