Нил Гейман - Обережно, тригери

Останній зник за барною стійкою.

— Мене звати Тінь, — представився він їм. — Тінь Мун.

Чоловік з бакенбардами сплеснув долонями від захвату.

— О! Як чудово! У мене в дитинстві була німецька вівчарка, яку звали Тінь. Це ваше справжнє ім’я?

— Мене так називають, — відповів Тінь.

— Я Мойра Калланіш, — відрекомендувалась сива жінка. — А це мій партнер, Олівер Бірс. Він дуже обізнаний і за час нашого знайомства обов’язкового повідає вам все, що знає.

Вони потисли руки. Коли хазяїн паба повернувся з випивкою, Тінь запитав, чи є в них де заночувати. Тієї ночі він думав рушити далі, але скидалося на те, що дощ не збирався ущухати. На Тіні були високі чоботи і відповідний для негоди верхній одяг, проте йти під дощем він не хотів.

— Раніше була кімната, але тепер у ній знов живе мій син. Часом я відправляю людей проспатися в сарай, оце й усе.

— Може, в селі є де зняти кімнату?

Хазяїн паба заперечливо похитав головою.

— Певно, всю ніч так буде лити. Але ви можете пройтися всього кілька миль до Порсета. Там є повноцінний готель. Я можу подзвонити Сандрі, попередити, що ви прийдете. Як вас звати?

— Тінь, — повторив він. — Тінь Мун.

Мойра поглянула на Олівера і сказала щось на кшталт «Візьмемо приблуду?». Олівер якусь мить пожував губу, а тоді охоче закивав.

— Чи не бажаєте заночувати в нас? Наша гостьова маленька, але принаймні в ній є ліжко. А ще там тепло і сухо.

— Це було б чудово, — відповів Тінь. — Я можу заплатити.

— Пусте, — сказала Мойра. — Ми тільки раді гостям.

Олівер і Мойра мали власні парасолі. Олівер наполягав, щоб його парасолю ніс Тінь. За його словами, Тінь був вищим за нього, а тому чудово підходив для того, щоб захистити їх обох від дощу.

У пари також були окремі кишенькові ліхтарики. В уяві Тіні зринув образ селян у фільмах жахів, які штурмували замок на пагорбі зі смолоскипами в руках, а грім та блискавка лише доповнили картину. «Моє творіння, цієї ночі, — подумав він, — я подарую тобі життя!» Це мало бути смішно, але натомість прозвучало страшно. Мертва кішка навіяла дивний настрій.

Вузькими дорогами, які простягались між полями, ріками текла дощова вода.

— Якби була гарна погода, — сказала Мойра, підвищуючи голос, щоб її було чути крізь дощ, — ми пішли б прямо через поля. Але зараз там саме болото, тому ми рушимо через Шак-лейн. А он на тому дереві колись висіла труна тортур.

Вона вказала на платан з широченним стовбуром, що ріс на перехресті. У нього залишилось всього кілька гілок, які прорізували ніч, мов запізнілі думки.

— Мойра оселилась тут, коли їй ішов другий десяток, — мовив Олівер.

— А я приїхав сюди з Лондона десь вісім років тому. Я жив в Тернхем-Гріні. Колись приїздив сюди відпочивати — мені тоді було чотирнадцять — відтоді так і не зміг забути це село. Таке не забувається.

— Як то кажуть, земля просочується в кров, — сказала Мойра.

— А кров просочується в землю, — відказав Олівер. — Так чи інакше. Візьміть, наприклад, оце дерево, на якому висіла труна тортур. Всередині людей тримали, доки від них нічого не лишалось. З волосся птахи вили гнізда, а плоть об’їдали ворони, так що зоставалися самі кістки. Або принаймні доки не з’являвся новий труп, який можна було виставити напоказ.

Тінь здогадувався, що таке труна тортур, та однак уточнив. Не зайве було розпитати детальніше, адже Олівер явно був тою людиною, яка любила дізнаватися цікаві речі і ділитися цими знаннями з іншими.

— Це щось на кшталт великої залізної клітки. Їх використовували, щоб виставляти напоказ тіла страчених злочинців після звершення правосуддя. Клітки замикали, щоб сім’я і друзі не могли викрасти тіло і поховати його як годиться, по-християнськи. Вони нібито служили для того, щоб прохожі не збивались зі шляху істинного, хоча я сумніваюсь, що це когось від чогось стримувало.

— А кого страчували?

— Будь-кого, кому не пощастило. Триста років тому існувало більше ніж дві сотні злочинів, за які карали смертю. До їх числа входило подорожування з циганами більше місяця, викрадення овець та будь-чого, що вартувало більше дванадцяти пенсів і написання листа з погрозами.

Здавалось, він збирався продовжити цей довжелезний список, але тут встряла Мойра. «Олівер правду каже щодо смертної кари, проте у цих краях в труну тортур заковували лише вбивць. Бувало, трупи залишалися висіти по двадцять років. Вбивства тут траплялися нечасто.»