Юрий Винничук - Місце для дракона

«Ну от, – думав я, – не треба тобі далеко за фольклором їздити – під хатою, як лобода, проростає».

– Це ще не все, – не вгаває Костьо. – Якби ж то все! Але тії зайці мають на нас якийсь уплив. Часом, бувало, щось таке в душу закрадається… ну, не знаю, як і сказати… буцім ти заєць… Розумієте?

– Ні, – покрутив я головою.

– Ну, от ідете ви полем, а над вами ворона «кар-р!», а ви й зіщулюєтесь. Або пес загавкає, а вам начеб хто теркою по спині пройшовся. А то дивишся в дзеркало – викапаний заєць. Я вже й голюся коли як, щоб рідше у дзеркало зазирати… Чи на жінку глянеш – заяча губа. Скільки жив – не бачив. А тут раптом побачив… Незрозуміле щось коїться… Смієшся, було, – а сміх той, ну чисто як заячий писк. Ех-ех… Чи їв я коли в житті сиру моркву або капусту? Де там. А то з якогось часу почав наминати… Якось до сусіда заходжу – а він руку за спину. А сам – хрум-хрум… рука за спиною… потім тихенько впустив. Та воно з-під лави викотилося. Дивлюсь – качан капустяний. Оце, думаю, не один я такий дурний.

– Виходить, Валіхновська нас підманула?

– Виходить, що так… Не від добра, звісно. Чоловік її теж через тих зайців… Завал серця дістав, коли за ними з рушницею погнався… Ей, та що я вам одне погане розказую! Я оно з колючого дроту поробив загороду, а довкіл саджанців кринички змайстрував та й маю спокій. Жити можна… Чого ні? Тільки деколи хочеться забитися в куточок, припасти до землі і вдавати, що тебе нема. Чого так?

Минув рік.

– Куди ти зібрався?

– Піду трохи постріляю.

– Не ходи, – в її голосі відчутна незрозуміла мені тривога, дивиться на мене майже благально, хочу струсити із себе цей пронизуючий погляд і не можу. – Ти чуєш мене? – наче десь із далекої далини долинає її голос. – Не хочу, щоб ти йшов. Пограйся краще з Андрійком.

Андрійко вовтузився на підлозі, намагаючись справити поламаного механічного зайця з барабаном.

– Я скоро повернусь… Я принесу йому зайчика.

– Хочу зайчика! – кричить малий. – Цей поламався. Принеси мені другого.

Виходжу з дому, а в очах міцно стулені вуста дружини, вони тремтять, наче листочки на вітрі. Наш будинок височить над широким узвозом, порослим з обох боків шипшиною і терном, узвіз котиться до Кривої долини і там губиться. Ноги слизькають по вимоклій розлізлій землі.

За воротами озирнувся, побачив у вікні її обличчя. Відгорнувши фіранку, стежить за мною, і я мовби чую: «Не йди!» Похмурий полудень приймає мене в сіру свою прохолоду, волога насторожена тиша війнула з долини. Я скинув з плеча рушницю і сповільнив крок, щоб не сполохати передчасно зайців.

Коли Архип Каленик дізнався, що я купив рушницю, щоб полювати на зайців, то скрушно похитав головою.

– І хочеться ото вам клопоту? За моєї пам’яті ніхто не вполював тут хоч би й облізлого якого.

– Доки не помацаю – не повірю.

– Але ж це безглуздо. Є набагато ліпші способи убити час. До того ж абсолютно безпечні.

– І хочеться вам вірити у ці нісенітниці? Мені особисто давно вже кортить провчити цих зайців. А зараз, коли я купив рушницю, особливо.

– Невже вони вам аж так допекли?

– Більше допекли всі ці байки, що точаться довкола них.

– А коли я вам скажу, що то не зайці?

– Не зайці? Як не зайці?

– А так… Не зайці вони. Може, чортенята які, хіба я знаю? Тільки, буває, часом вночі світиться щось в долині. Сам бачив те світіння. Воно було у вигляді півкулі завбільшки з добрий курінь. Я став як вкопаний, очам не вірив. Думаю, підійду ближче та придивлюся. Йду, йду, а воно – ну як от від хати до хвіртки… а дійти не годен. І не віддаляється ніби, й на місці стоїть, а все ж не дійдеш до нього. Плюнув я та й подався своєю дорогою. А коли на горби вийшов та озирнувся – пропало те світло.

– Що ж воно могло бути?

– Може, то дрібнолюдки або чеберяйчики скарби свої проти місяця сушать, – Каленик хитро всміхнувся.

Я сів на камінець, закурив і став чекати. Всенька долина була всіяна малими й великими камінцями, де-не-де височіли й здоровенні упівзросту, а то й у зріст людський брили. Вони замшіли, взялися повійкою, з тріщин стирчали ріденькі борідки трави. Місцина, як для зайців, не дуже підходяща. Правда, висока папороть утворювала наче дах над землею, і якщо заєць сидить непорушно, його годі запримітити, хіба, йдучи, просто сполохати. Я підважив ногою величенький камінець, і він покотився вниз, пригинаючи обабіч себе стебла папороті. Я штовхнув ще одного, другого, третього, вони котилися, підскакуючи, глухо вдаряючись один об одного, і завмирали десь у глибині долини в кущах шипшини й глоду. Тоді підважив ломакою цілу брилу, круглу й лобату, вона покотилася з гуркотом, збиваючи менші камінці, і вже їх ціла компанія мчала вниз, аж папороть зашипіла розлючено.