Юрий Винничук - Місце для дракона

– Мама казала, що вони дуже-дуже дорогі, що за них можна машину купити.

– Мама пожартувала. За них нічого не можна купити. Це звичайні камінчики. Грайся.

– А якщо я загублю?

– Губи. Це звичайні камінчики. За них і шклянки соняхів не купиш.

1984

Стара Беатріче натягає ковдру на очі й теплим подихом зігріває себе.

Стара Беатріче намагається заснути і сном втамувати голод.

Вона також думає про річку, береги якої вкриті зеленими лозами, а на лозах – птахи і мушки барвисті, Беатріче пливе в голубому човні, пливе течією ріки і радіє ранковому сонцю, легенький туман клубочиться над водою, і тіло її таке ж легеньке, таке викохане й випещене, і кожен рух її – се помах крила пташиного…

Тільки уява її на цьому й закінчується, на більше вона не здатна, всеньке своє життя пробує вона дізнатися: а що далі? – і ніколи це їй не вдається. Залишається вона в тому човні на віки-вічні серед зелених лоз, серед пташок, сама наче пташка…

Та це ще не сон, це звичайна дрімота. І знову вона скулюється від холоду, і голодний живіт її втягує в себе ковдру, втягує кімнату, цілий будинок разом зі скрипучим флюгером на вершечку.

– ах як хочеться мені їсти —

– ах як хочеться мені тепла —

– ах чому я така стара – не потрібна нікому.

Місяць у вікні, стогне самотній лис,

я затуляю вікно: твій палець по шибі гуляв тут колись,

опівночі я затуляю вікно,

на підвіконні вмирає бджола,

сюрчить трава, і кумкає озерце на пустирі,

я затуляю серце прозорим крилом бджоли,

чую – ПОВЗЕ ДО МЕНЕ КРІЗЬ СТІНИ САМОТНІЙ ПОРАНЕНИЙ ЛИС.

Сад з головою, повною птахів, глибоко вдихає і видихає нічне повітря. Над деревами і дахами пливе дощ і думає собі – чи піти йому вниз, чи не піти…

Беатріче вилазить з постелі, суне до шафи і порпається в шматті. Знаходить бавовняну хустку з безліччю дір і обв’язує нею крижі. Знову лягає в ліжко. Під ковдрою задирає сорочку і чухає стегно, а воно ще дужче свербить, і пальці ковзають по спітнілій гарячій шкірі. Нарешті стегно заспокоюється.

Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра

Багато років тому вона зводила з розуму своїх коханців. Молодий Дж. М. сконав-таки на ній, на її тілі, знемігши від надміру любові. Спочатку Беатріче помітила в куточку його вуст тонесеньку цівочку крові. Кров витекла на підборіддя і капнула їй на шию, але він так розшаленів, що зовсім перестав бачити під собою жінку, чути її крик. Раптом побачив перегони – його здоганяють, він мчить щодуху, кінь сопе, і клапті піни розлітаються на боки, втечу, втечу, втечу…

Тоді йому з вуст – цілий потік крові. Вуста перетворилися у велику червону троянду… втечу втечу втечу втечу втечу втечу… втечу?

Я зводила і розводила ноги, усе своє життя тільки те й робила…

А потім усе те згасло, і вже років зо двадцять вона живе спогадами, інколи проведе рукою по животу, натисне пальцями там, тут – нічого не чує, натисне сильніше там, тут – нічого не чує, тихенько плаче, пальці біля ніздрів – запах гострий, пальці поверх ковдри – запах дощу, пальці на стелі – запах павуків.

Зводила ноги, розводила… Впускала в себе місяця, випускала…

Дощ подумав: десь далі впаду. Сад подумав: заснути, чи що? Озеро кумкало, кумкало, трава сюрчала-сюрчала…

завтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтра

Підійшли чиїсь босі ноги до дверей. Двері насторожились, настороження передалося стінам, стеля вигнулась.

Хто там? Так пізно. Беатріче хоче спати.

завтрапомиюсязавтрапомиюся… трапоми… ми…

Впаду не тут, впаду зовсім-зовсім далеко, думав дощ, я не можу падати там, де повертаються спогади.

– Беатріче, відчини!

Чий це голос? Може, це двері? Може, підлога?

– Беатріче, відчини!

Вона зірвалася з ліжка, якась чародійна сила підхопила її, кинула до дверей, двері – рип.

– Хто?

Але чому вона питається – вона ж знає, хто це. Перед нею сивий згорблений чоловік, він пройшов далеку дорогу, і одяг його зотлів, а ребра випинаються, наче штахети…

…цілий ряд штахет… за парканом город…

…на городі мак і паслін… висока конопля… і маленька

Беатріче… присідає до землі, ховається… чийсь голос:

– Беатріче! Беатріче!

– Що? – питає вона.

– Беатріче, – каже голос, – я прийшов до тебе.

– Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такої втомленої… Ти знайшов мене через багато років, як знаходять давно загублені речі, про які вже почали забувати, тільки це даремно, камінь не випливе з дна на поверхню, камінь обростає мохом, стає слизьким, чоловік, переходячи ріку, стане на камінь і послизнеться, набере в рот води – захлинеться, попливе його тіло за водою, камінь заплаче, камінь не хотів так жартувати, камінь заплаче… чекаміньзаплаче…