Ирен Роздобудько - Мерці

Віра піднялась на сьомий поверх. Її здивувало, що двері у квартиру Алоїзи Абелівни були прочинені.

Такого не було жодного разу. Віра погукала у щілину, але їй ніхто не відповів. Віра штовхнула двері і зайшла у напівтемний коридор. Її зустрів знайомий запах сандалових свічок та індійського чаю. «Алоїзо Абелівно! Це я!» — знов гукнула Віра. У відповідь ледь тренькнув великий бронзовий годинник. У своєму улюбленому кріслі вона побачила стару… Спочатку Вірі здалося, що Абелівна одягла на голову якусь чудернацьку пурпурову чалму і, низько схилившися, просто задрімала в очікуванні учениці. Придивившись уважно, Віра з жахом зрозуміла, що червона чалма була головою Алоїзи Абелівни, але головою розтрощеною, розколотою майже навпіл. У пістряві й різнобарв’ї «скриньки» не одразу помітилися плями крови.

А вони були скрізь — на теракотового кольору шпалерах, на смугастому оксамитовому халаті, на килимі біля крісла. На підлозі валялася порожня дерев’яна скринька з металевими візерунками по краях…

Вірі здалося, що вона кричить. Але голос кудись зник. Хапаючись за стіни, щоб не впасти, Віра виповзла на сходовий майданчик і щосили закалатала у сусідські двері.

Вірину матір заарештували наступного тижня.

Обручка з діамантом фігурувала у справі як речовий доказ. Люди підтвердили, що Тамара щоденно ходила до потерпілої і заздрила їй. Крім того, на вхідних дверях злочинниці виявились плями крови — мабуть, вона не помітила, як обтерла руку, відмикаючи свої двері. Через деякий час Тамара зізналась у скоєнні тяжкого злочину. Записка доньки у справі не фігуру вала — під час арешту та обшуку Тамара встигла зробити з неї маленьку кульку і, попросивши склянку води, проковтнула її…

Віру лікували гіпнозом, кололи транквілізатори.

Майже рік дівчинка провела у психіатричному дитя чому санаторії. Коли її перевели до інтернату, вона дізналася, що мати повісилася у в’язниці. Що було до того, Віра майже не пам’ятала. Не пам’ятала вона й двох мов, які вивчила майже досконало, — англійської та французької. Після закінчення навчання в інтернаті на неї чекала порожня двокімнатна квартира у престижному районі столиці, непевне майбутнє й виснажливе безсоння, яким Віра страждала особливо сильно у період повного місяця.

Місто готувалося до виборів нового мера, що мали відбутися наступного дня. Майже на всіх центральних вулицях перекрили рух автотранспорту, на кожному кроці виросли міні кав’ярні під великими різнобарвними парасолями. До свята приєдналися й різні підприємства харчової промисловости. Виряджені у костюми та маски Мікі Маусів, Козаків та Нявок торгівці рекламували свій товар. Дорослі та діти — здебільшого приїжджі — купували й чіпляли на себе кумедні поролонові носи та вуха. Музика та пісні зливалися в одну суцільну какофонію.

Віра не любила натовпу. На прогулянці наполіг Альбик. Вони йшли у щільному потоці, час від часу аґітатори тицяли їм до рук газети, листівки та календарі із вдоволеними пиками претендентів та передвиборчими програмами того чи того кандидата.

Передвиборча кампанія ще ніколи не досягала такого абсурду. Спершу Віра шкодувала, що згодилася на цю прогулянку, а потім її захопило видовище ґрандіозного масового божевілля.

На одному майданчику під філармонічний оркестр солідний чоловік у концертному фраці, фалди якого маяли на вітрі, як заячі вуха, співав гімн про одного з претендентів. Віра вловила деякі слова пісні: «…хай кожен чує наші ці слова — потрібен нам найкращий голова! Щоб не лишитись у життя обабіч — твій кандидат Іван Петрович Звабич!» Співака уважно слухали всюдисущі зголоднілі пенсіонери, деякі, розбившися на пари, танцювали. Молодики на роликах, у футболках та кепках із написами: «Голосуй за Звабича!» сновигали серед юрби й розповсюджували такі самі футболки та кепки. Отримавши ці молодіжні атрибути, пенсіонери прямували до іншого майданчика. Там було не так весело, але набагато солідніше. «Молодь обирає Яйченка!», «Хапуги не пройдуть!», «Кожній студентській родині — окреме помешкання!» — ці гасла тримали кремезні стрижені хлопці. На трибуні один промовець змінював іншого. Їхні голоси губились у шквалі музики. Щопівгодини на сцені розігрувалася маленька пантоміма: начепивши маски карикатури усіх претендентів, актори кумедно кривлялися, ставали на голови, робили шпагат, грали на віниках, як на балалайках. Потім з’являвся найголовніший — охайний молодик без маски, що символізував справжнього народного обранця і великою мітлою змітав самозванців зі сцени.