Iрина Хомин - Сакрал

Сонце перекотилося небом і торкнулося земного обрію. Тіні дерев ставали все довшими і темнішими, поки врешті-решт не почали заважати читанню текстів. Сьогодні начебто й листочки на деревах тихіше шепотіли, дозволяючи Терезі не відриватися від роботи, і трави були м'якшими та духмянішими, і навіть люди не чіпали заклопотану власними проблемами дівчину. Спостерігали з-за паркану, проходячи повз присадибний садок, але мовчали. І Тереза більше не горнулася до людей. Вони мало можуть допомогти, їм самим необхідна допомога, може, й більше, ніж їй. Те, що переслідує її, відчувається, ВОНО десь окремо від неї, хоч і безжальне. А те, що переслідує всіх, — підступне, його думки та бажання сприймаємо як свої власні, воно не окремо — воно живе в людській свідомості, і ім'я йому… Здогадайтеся.

Правильно. Хіба не страшно? Чому ж люди не намагаються боротися?

Тереза відчайдушно шукала способи боротьби зі своїм невидимим ворогом. Вона знала — час обмежено. Навіть не обідала — врятували зеленкуваті яблука з тієї ж яблуні, під якою сиділа. Хотілося вижити, і це бажання виявилося таким великим, що надало сили боротися і навіть зменшило страх.

Вона «дерлася на стіни» тут, серед людей, подалі від лісу, а що ж тоді відчував Борис там, далеко в горах, за Межею, з першоджерелом у руках і наміром покінчити з матеріалізованим злом. Чи зло допустить ритуал? Навряд.

Тільки тепер Тереза схаменулася. Якою ж егоїсткою треба бути, щоб отак випровадити кохану людину на смерть. Справді кохану. Адже почуття не дається кожному, воно таке крихке та вразливе, і його так важко зберегти. А що зробила вона? Не попрощалася зі своїм коханим через те, що він мав у своєму серці когось ще до її народження, ще за два десятки років до їх знайомства. Хіба розумно вчинила? Цікаво, в чому саме винна Діна, щоб її ненавидіти через два десятиліття після смерті.

Жовтавий вогник сірника лагідно запалив свічку біля образка. Простуваті штори зсунуті на вікнах, на столі стоїть гаряча кава і лежить бутерброд, до якого вона не доторкнулася — не лізло в горло. І хоч надворі вже давно ніч, в душі панував тремкий спокій. Страх теж був, він нікуди не зник, але став меншим, переборним. Тереза почувала себе так, наче за один день подорослішала на кілька життів.

А ще в тій же душі гніздилося сумління і тривога за Бориса. Чи він повернеться? Де він зараз, що робить? Чи живий?

З губ зривалася тиха молитва. Не за себе, за коханого. В думках просила допомогти йому повернутися живим і неушкодженим, благала надати їй шанс, щоб розповісти коханій людині про власні почуття. Навіть якщо після цього він розвернеться і піде, навіть якщо після цього кохатиме лише Діну.

Видно, вітер надворі посильнішав, бо штори раптом злетіли вгору, мов пір'їнка, і довелося зачинити вікно. Опустила донизу залізну засувку та ще довго вдивлялася в непроглядну темряву, сподіваючись помітити Бориса. Щось усередині підказувало відійти від вікна. Небезпечно. Але бажання бачити рідну постать виявилося сильнішим. Допоки не почувся удар у скло.

І головне, що надворі на відстані кількох метрів окрім дерев нічого немає! Тихий скрегіт вказував на повільне сповзання предмета по склу. Невидимий.

Тереза відійшла і повернулася до свічки. Ставши на коліна перед образом і поклавши руки на стіл, дівчина знову почала молитися. Не за себе, за коханого. Це йому там погано, його намагаються зупинити…

Чи вже зупинили і прийшли по неї?

Пальці рук затремтіли і безпомічно лягли на квітчасту скатертину, сама ж дівчина повисла на столі, заходячись у мовчазному риданні. Не себе було шкода.

Просто — не встигла відчути себе по-справжньому коханою і боялася не дістати змоги побачити кохану людину і спокутувати свою провину.

Тільки б він прийшов. А далі вже що буде — чи почуття, чи цинічна зрада. Навіть якщо так.

Під ранок її, втомлену і виснажену, зморила дрімота. Зробили своє тоненька ковдра, яка розіслала по тілу лагідне тепло, і м'яка велика подушка, приставлена до стіни біля ліжка.

У величенькій залі із загадковою мозаїкою на підлозі було зовсім пусто. Обабіч стін стояли білі мармурові колони, освітлені вставленими в них же факелами. Язики вогню зміями звивалися по обмотаному просмоленими смужками стрижню і зникали разом із кіптявою в півтемряві. Тереза спробувала розібрати малюнок мозаїки. Поблизу коло її ніг простягався закручений хвіст змія, закінчуючись пікою, трохи далі факел освітлював гігантські пазурі та крила, трішки схожі на кажанячі. Чорне єство мозаїки зовсім не поєднувалось зі світлим, майже білим кольором зали, що губився в тінях округлого купола і колон. Вузенькі, наче прорізі, вікна в товстелезних стінах будівлі виходили на красивий водяний простір, теж освітлений десятками, а то й сотнями факелів. Чіткий містичний тандем чорного та білого.