Iрина Хомин - Сакрал

Ні, він прийшов з боку лісу, з Пагорба Тіней, який обминають місцеві жителі. І їй теж не радили йти понад «прірву», казали, що там недалечко є межа, де починається земля проклятих. Чому так говорили, Терезі вивідати в місцевих не вдалося, а піти і подивитися самій, ЩО ТАМ, вона теж не наважувалася.

— Я ставлю такий знак на кожній своїй картині, — відповіла Тереза, коли незнайомий знову глянув на полотно.

Той кивнув — мовляв, знаю.

Його цікавив сам храм. Не горби, не вкриті лісом схили, а храм. А ще озеро.

— Так, він справді знаходився на отому схилі, — підтвердив незнайомий. — І можливо, такий само сліпучо-білий…

Дівчина не зрозуміла.

— Справді, було б дуже добре, якби храм існував…

— Якби?

— Ну… його ж немає! — розгубилася Тереза.

Вона раптом підхопилась на рівні і заходилася складати інструмент.

«Кумедно, — заспокоювала себе художниця, — чоловік пожартував, а я почала нервуватися».

Але, певно, відповідь Терези здивувала незнайомого, бо він продовжував вдивлятися в неї прищуленим поглядом.

— Ти не знаєш, — прозвучав висновок.

— Про що? Про існування храму? — спробувала відповісти жартом.

— Звідки у тебе цей знак?

Пронизливий погляд дівчини мав би зупинити питання. Ситуація була не зовсім звичайною.

— Звідки?

— Сама вигадала. Ще в школі. — Тереза спробувала згадати, в якому саме класі, але не змогла — здавалося, вона знала його завжди, просто одного разу намалювала ручкою на сторінці зошита. Задумалася і намалювала. — Малювала якісь хрестики, кружальця, і вийшов отакий цікавий знак.

— Справді? А може, ти колись бачила його в книжках… пергаментах. — Настирливість незнайомого починала дратувати. — Можливо, хто з батьків показав тобі знак?

«От зануда, — подумала Тереза. — Звідки він взявся?»

— Моя мама померла, коли мені виповнилося п'ять. До того часу вона перебувала в лікарні для божевільних. А батько завжди був діловою людиною, він взагалі таких штучок не визнає. Вони його дратують. Задоволені?

Тон, яким Тереза видала інформацію, пропонував незнайомому забиратися геть, але схоже, що в цій точці перетиналися його власні інтереси і він не мав наміру відступати.

Чоловік ще раз задивився в темні, мов ніч, очі Терези, що так відтінялися світло-коричневим довгим волоссям. Задивився так, наче хотів знайти відповідь на питання, яке мучило його вже понад двадцять років. Але відповіді не було. Вона ховалася під шаром грунту в давніх містах, в мурах пірамід, про них мовчали мертві…

— Ти справді не знаєш? — Здавалося, питав не Терезу, а когось іншого невидимого і давно неіснуючого. Але нараз стрепенувся і задав інше запитання: — Ти гадаєш, що зможеш дати раду сама? ВОНО сильне, сильніше, ніж думаєш. І ВОНО зовсім не має жалю. Сказати, що ВОНО приносить смерть, буде неправильно. Смерть — це частина ЙОГО…

«Він божевільний! — зробила висновок Тереза і поглянула на схил. — Нікого! Лише цього їй бракувало!»

Правильно оцінивши стан дівчини, незнайомий спокійно мовив:

— Мене не слід боятися. ЙОГО бійся.

Залишилося забрати лише полотно, а потім податися вниз до селища і якомога швидше. Це було єдине бажання, що вирувало в душі дівчини. Але там, поряд з полотном, цей божевільний. То, може, покинути картину напризволяще? Але ж стільки праці!

— У твоїх думках світ, Терезо.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

— Інший світ. Храмів і духів, давнини, страждань, і невідомі знання, що передаються лише втаємниченим. Чи не так?

— Ви помилилися.

— Тоді скажи, що, залишаючись наодинці, ти обдумуєш буденні проблеми, які необхідно вирішити. Скажи, що, перебуваючи серед людей, ти не замислюєшся над тим, чого не існує, — його голос переростав у крик, — скажи, що віриш у те, що храму ніколи не існувало! — Рука його метнулася в бік картини, і Тереза відбігла на кілька кроків назад. — А цей знак — Знак переходу, зіткнення, Ворота, точка злиття двох світів, крізь яку просочуються твої знання, те, що ти вважаєш власною фантазією! І крізь яку просочується мертве у світ живих…

Голос раптом став зовсім тихим, немов біль, що не гоїться часом. Цю людину щось тривожило, в погляді з'явилася мука, але тільки на мить, і Тереза скористалася тим моментом, щоб схопити картину і кинутися геть.

Не зупиняв, не намагався схопити її і лише, коли зникла серед дерев, гукнув:

— Ти не зможеш дати раду сама! Ніхто не може…

Кладка відповіла гулом, коли Тереза швидко пройшла по ній. Майже пробігла. Практично всю дорогу озиралася назад. Здавалося, що божевільний захоче догнати. Здавалося, що зараз озирнеться і помітить його посеред дерев. При світлі сонця, що заходить. Посеред тіней. Байдужого і невпинного. її гнав страх.