Дара Корній - Зозулята зими

— Ага. Гарний спосіб «оклигування», із тобою сплутатися.

— Не просто випадково сплутатися, Арсене! Він спецом зв’язався, аби остаточно не видужувати: час тягнув, мовляв, мені краще, однак чогось не до кінця видужується…

— Тебе викриють рано чи пізно! — тепер на мене дивляться, як на божевільну.

— «Рано чи пізно»? Вже викрили, — він що, не втямив очевидного? Арсен лишень на мить зосереджується, намагаючись розчовпти: знущаюсь, чи як?

— М-да, якщо ти у нас — майже ангел, то які ж тоді найгірші серед ваших? — задумливо запитує усе ту ж многостраждальну стіну. Це мені щойно комплімент зробили, мовляв, я — не найгірша серед співродичів чи що? Такого панегірику в моїй колекції ще немає! Кульно ! — Ти в курсі, що твій приятель Дмитро вирішив підстрахуватися і частину інформації злив іншим людям? Поки не знаю кому, бо запізнився. Але це ще перед смертю.

Та, звичайно, вбили ж його не через зв’язок зі мною. Тобто не лишень через це. Але мене більше цікавить інше:

— Отже, чорний список приречених у тебе вже є і виходить, що моя інформація не цікава?

— Списку немає. Тому інформація цікава, інакше б… — у такому ж стилі витримує відповідь.

— То що, торг розпочато? — в моїх очах азарт.

Він кривиться, наче я йому лимон пропоную без цукру жувати, але киває.

— Ой, а я ще одне бажання забула!

— Ну? — навіть без обурення уточнює він. Голову від списку так і не відірвав. Ні, я розумію, що там зо три десятки прізвищ і біля двох третіх позначки про виконання вироку вже стоять, тобто є що аналізувати. Але з таким завзяттям він скоро оті рядочки на пам’ять зазубрить і замість віршів Тичини декламуватиме.

— У мене в попередньому місті залишилася подруга… — Упс! Схоже, мені із тою Русланою бажано й в гомеопатичних дозах не спілкуватися — шкідливо. Забалакуватися почала. Яка, на фіг, у такої, як я, подруга?! — Тобто… У попередньому місті у мене залишилася знайома . Адка… ну, я в розмові про неї згадувала, коли про порятунок світу казала. Тобто звати по паспорту її Аделаїда, хоч вона себе не любить так називати…

— Зрозуміло. Знайомій подрузі двічі не пощастило. Хоча ім’я ще спробувати змінити можна.

Що за натяки, блін?!

— Шат ап , — майже ласкаво раджу йому, ледь наближаючи своє обличчя до його. — Вона — не звичайна людина і не вампір. Дівка — непрóста, як і ти. — Киваю на перстень. — Вона випадково перейшла дорогу досить впливовим людям… е-е-е-е, істотам… е-е-е-е, чорт! Впливовим покидькам тобто. Могла б пристати на пропозицію — стати домашньою улюбленицею одного з них в обмін на захист, але ж… Ми горді, блін! Одним словом, потрапила до лікарні. Таких, як вона, так просто не вб’єш. Повинна б уже поправитися, але…. Чомусь слухавку не бере, зараза мала.

— Я не займаюся захистом в іншому місті, Інно! І чи варто її сюди тягнути? Пожалій дівку, у нас зараз в місті кепсько, суцільна зона приреченості.

— Ой, так, — здригаюсь навіть без награності. Умгу, сюди тягнути не варто, бо ще із Русланою випадково познайомиться, ото нерозлийвода будуть! Але ж я іншого хочу: — Та невже боржників у тому місті не маєш?! Не повірю: це ж майже поруч, а ти, схоже, запасливий! Поки потрібна лишень інформація. Тільки більш-менш повна. Ну, ще там можна допомогти, якщо просто на очах її вбиватимуть, ґвалтуватимуть чи викрадатимуть, га?

— Знаєш, чому я не люблю мати справу з жінками? — він поступається.

— Думаєш, мене це справді цікавить? — моє здивування щире.

Він втягає повітря скрізь стиснені зуби. І прохає, саме прохає , а не наказує:

— А зараз просто щезни, гаразд? І не відсвічуй поки, якщо зможеш. Не знаю, як ти там із голодом впораєшся, але теперечки можуть вчепитися у найменший твій прокол… Дорогу бажано переходити на зелене, домовилися? Але й до параної не скочуйся. І ще одне: я своє слово тримаю, хай і про нашу спільну приреченість — то правда, тож зроблю, що можу.

Уважно вислуховую інструктаж, киваю в потрібних місцях. Мовчки на клаптику паперу записую номер свого мобільного. І так довела хлопа балачками та списками, хай трохи заспокоїться. Потім ввічливенько прощаюся, типу, гуд бай , і прошкую до дверей.

— А, ледь не забув. Якщо у твоєї знайомої подруги — новий номер мобільного, тобі повідомляти, чи це — не принципово?

На мить завмираю, так і не розвертаючись на оклик. Ше-ет , вміє бити під дих, гад. Однак кидаю, байдуже зронивши:

— Та повідом, хай. Хоч це і не принципово, але, хто знає, може, згодиться.