Дара Корній - Зозулята зими

— Ні. Не вартує, — випалюю, не замислюючись. Це — правда. Чиста правда. І плювати, що Тетяна не вірить. По очах видно: холодний блиск у погляді. Думає, що то я так по-підлітковому кривляюся. До речі… — Тань, а чого ти так зневажливо про це місто? Не гірше за наше, навіть за розмірами трохи більше. І взагалі, твоя рідна бабуся і тато твій, відповідно, звідси родом.

Ух ти, не думала я, що отак, до прозорості, люди можуть бліднути не лише у фільмах…

— Жорстоко, мала, — відповідає з притиском.

Ні, я таки продовжуватиму навзаєм звертатися до неї «Тетяся». І ніц вона мені не зробить. Її чари лише на хлопців діють і, сяк-так, на суперниць. Ділити ж нам поки нема кого. Хіба що мого брата. А сенс?

Тетяна якось на очах стає надто серйозною і дивиться прискіпливо у вічі. Не відводжу погляд вбік. Звичка.

— Так-так! А стара ж запевняла, що з тебе люди будуть. Невже не помилилася і я недарма тобі заздрила? Ти ж її зовсім не боялася, так?

Тетяся? Мені?! Заздрила?!! Красуня й розумниця! Інколи варто у новорічну ніч утекти від знайомої компанії, застрягти посеред морозного степу, познайомитися з… Утім, чи мало тих, з ким я познайомилася за останні дні? Так-от, чи й справді варто пережити усе це, аби дізнатися про себе дрібку правди?

Не знаю, бо й часу на роздуми катма: Тетяну понесло.

— Еге ж! Бабуся-відьма — то ж круто! Є чому заздрити, чи не так?! Чи скажеш, мала, що, може, не заздрила мені в дитинстві?!

В її прозоро-блакитних очах — виклик навпіл із люттю. Вона зараз схожа на дику кішку: дай привід — учепиться кігтями і тоді тобі капець. І плювати їй у цю хвилину, що образ стильної бізнес-леді тріщить по швах. Ну, хочеться людині за будь-яку ціну сварку влаштувати. Буває. Я — теж не янгол. А мо’, дійсно, це місто так на неї впливає? Он і біль в очах — не підробка. Біль справжній! Отой, що накопичується на денці душі роками і лише інколи проглядає крізь зіниці…

Надто добре я знаю, що то таке. Тож втримуюся від реплік. Мовчки повертаюся в кімнату до напіврозібраної сумки. Такі, як Таня, співчуття не потребують. Ба, більше — воно їх ображає.

…Я, здається, вже казала, що не люблю цукерок. Навіть у дитинстві не любила. Тож усі оті інструкції: «не можна брати солодощі у незнайомців», — ніколи не видавалися обтяжливими. Тим більше, що Марта Никифорівна зовсім не незнайомка. Бо Танька із сусіднього будинку — її онука. Танька, це та сама, що полюбляє довгими літніми вечорами розповідати нам страшні історії. Ні, не про чорну руку та іншу дурню. А справді страшні. Аж волосся тоді на голові зачинало ворушитися і по п’ятах бігали великі мурахи. Мо’, в кого щось інше і деінде в іншому місці, але в мене здебільшого виникала саме така реакція на всі її неправдиві історії.

Та мова зараз не про Тетяну, а про її бабу Марту. Бо Мартою Никифорівною її майже ніхто не кликав. Інколи, дуже-дуже рідко, вона підкликала когось з нас, тобто із дворової малечі, до себе, задавала ніби знічев’я кілька питань: чи вже одужала мама, чи ще сумує старша сестра, що зо два місяці тому посварилася зі своїм парубком? Потім давала цукерку — дешевий льодяник у пістрявій обгортці. Тут інструкція дорослих була однозначна: брати відразу, аби не розгнівалася, потім щиро дякувати, і — Боже збав, їсти оті відьмині частування! Коли з’їси, то стопудово отруїшся, а коли й виживеш, лихо не менше, бо вдома ременем усю шкіру спустять. «Не інакше, на радощах, що все обійшлося», — подумки заспокоювала я приятелів-підлітків.

Баба Марта неначе й не помічала, що я росту і стаю вже трохи завеликою для такого надто дитячого частування і до того її лагідного звертаннячка «Русланонько». Зрештою, дякую, що не називала «малою». Втім, мені подобалося, як стишувався двір щомісяця на кілька днів, коли «відьма» приїздила на гостини до сина. Ні тобі п’яних бійок старших хлопців, ні голосних сімейних чвар. Навіть Тетяна тоді сумирнішала. А от мій братик Ромасик — навпаки. Він не приховував радості й ще активніше, ніж зазвичай, починав крутитися поблизу «відьминої онуки». Може, зробить ласку — дозволить запросити себе на дискотеку чи до парку? Так! Мій брат — упертюх, і це — сімейне.

Чи дорослі справді думали, що малі не помічають, як вони інколи звертаються до «відьми» за допомогою? Ну, так, знаю, що підглядати негарно. І не стверджую протилежного. Але… Важливо інше: баба Марта не відмовляла нікому в допомозі, ну, майже не відмовляла. А тоді, коли я, зараз сама собі пояснити не можу оте потьмарення розуму, здуру вирішила, що гостро наточений ніж над власним зап’ястком — найпростіший вихід з… З чого? А хіба немає з чого — щодня, щогодини. В шістнадцять чомусь всі проблеми вважаються глобальними. До того ж приблукані голоси надто вже напосідалися на юну голову. А поради не було в кого спитати. Звернутися до психіатра? Не допоможе. Бо я й досі з чужими голосами у власній голові не навчилася співіснувати. Хіба що звиклася. О, тоді мені думалося, що чиню і сміливо, і розумно, і правильно, бо заразом розрубую свій гордіїв вузол, нехай він і неоднозначний, вузол із болю та відчаю. Покінчити життя самогубством, щоб почати його з чистого аркуша — круто? Та баба Марта вчасно нагодилася…