Дара Корній - Зозулята зими

Ху! Водій Дмитро з’являється вчасно. Мовчки пхає мені до рук барвистого м’яча у шовковій сітці. Звісно, ввічливості йому бракує, але не кмітливості: такий презент можна дарувати й дівчинці, й хлопцеві. Тицяю м’яч шефу, той — малій. От тобі й найкращий подарунок! І схоже, тій м’яч і справді подобається. Значно більше, ніж плюшеві звірі та ляльки братиків та сестричок. Принаймні, вона щасливо посміхається, зиркає навколо сяючими оченятами: чи усі бачать, як їй поталанило?! І раптом стає дуже серйозною:

— Мстиславе Маврикійовичу! — О-па! Дівчатко навіть не затнулося, хоч дехто із дорослих у перший робочий день, на втіху більш досвідченим колегам, ламає собі язика на такому імені. — Спасибі Вам велике-превелике! Хай і у Вас свята будуть дуже-дуже гарними! А оце-от, будь ласка, передайте Вашій донечці Іринці як подарунок, добре? Це — від усіх нас.

На маленькій долоньці дівчинки — пластилінова білочка. Ой-йой, цікаво, а де рукавичка? Нікого не турбує, що мала застудиться? Та всім якось не до цього. Вся увага і камер, і майбутніх глядачів на подарунок. Не шедевр, щиро кажучи, але хіба це важливо? Репортери навіть підбадьорилися, прикидаючи, що платний чи не платний сюжет, а з нього можна виліпити цілком пристойну різдвяну історію. Мстислав Маврикійович удає розчулення, дякує за подарунок. Дівчинка теж задоволена собою. Аж розчервонілася від втіхи. Скромно опускає очі й починає одягати рукавички, врешті витягнуті з кишені. Теж правильно, нема чого гарну річ пластиліном бруднити. Репортерка «Нашого міста» — довгонога жіночка, що вдало маскується під типову білявку із чоловічих анекдотів — уже присіла перед малою навпочіпки. Дівча охоче щебече:

— Я — Віруся… Я живу в мами Тані й татка Толі недавно, але дуже люблю їх та всіх братиків і сестричок. У мене була гарна мама, але вона пішла до Діви Марії на небо, тепер вона звідти наглядає за мною і…

Щось неприємно дряпає мене усередині. Невже дійсно варто напихати малих такими байками?! Чи їм і справді так легше…

Мала провадить:

— …і матуся на небі тішиться, що мені добре. Мама Таня теж завжди називає мене Вірусею, а більше ніхто так не називає… — губи малої здригаються, але лише на мить. Вона підносить руку у пухнастій червоній рукавичці із вишитою білою сніжинкою і невміло робить вигляд, що просто поправляє неслухняне волосся.

Про що тільки думає ота фарбована журналістка-дурепа?! Ото вже..! Чи вона хоче зіпсувати усім глядачам новорічний настрій? Але Віруся ще не закінчила:

— Я дуже люблю Різдво, бо тоді янголи ходять землею і збуваються усі-усі бажання. Хай і ваші бажання збудуться!

Завіса . Спектакль закінчився. Чому не чути овацій? Доволі ж вдало завершено виставу, попри несподівану імпровізацію. Ось тільки для повної гармонії варто послати кудись подалі неприємне передчуття. Можливо, то останні події в місті так на мене вплинули. Купа наче випадкових та непередбачуваних смертей, нещасних випадків… І серед конкурентів, і поміж друзів шефа.

Ех, стаю параноїком, хоча слиньком себе ніколи не вважав. Жену від себе подалі темні думки. Але як не випускай з хати дим через віконце і двері, коли чадить камін, поки не буде тяги в димарі — не попустить…

Після акції картина здається ідилічною. Шеф у машині задумливо розглядає пластилінову криволапу білочку, яка тримає в лапах велику білу квітку. І… О, диво! Шеф раптом усміхається кутиком тонких вуст:

— Олежику, черкни, друже, там собі десь дані цієї Вірусі. Раптом знадобиться комашня для реклами чи для іміджевого заходу. Ну, тобто можна використати. Далеко дівка піде! Хм, може, ще й артисткою стане. Бачив, якими переляканими очима на неї матуся-квокуся дивилася? Чиста імпровізація з боку дрібноти. Хе, а імідж-відділ не дарма хліб їсть, — «пан Мстислав» (для «своїх», звісно, та й то не для всіх) задоволено хмикає. Потім усе ж стискує долоню. Як завжди — жорстко, без натяку на сумніви. Сентименти, то для хлюпиків.

Водій Дмитро кидає швидкий огудний погляд у дзеркало заднього виду. Ох-ох, які ніжності! Чи хлопець справді думав, що шеф повезе отакий простяцький пластиліновий «гостинець» своїй спадкоємиці? Та в ігровій кімнаті доньки шефа вже скоро ступити ніде буде — стільки там найвигадливіших іграшок. Куди там оцьому пластиліновому одороблу!?

Ху! Чого це я причепився до новенького? Може, тому, що й мені раптом здалося, ніби побачив в прогнозованій реакції шефа щось уже зовсім гидке. Холера! Непрофесійна реакція, одначе.