Дара Корній - Зозулята зими

Їй вранці після тої ДТП вкололи якусь медичну гидоту. Сам я ледь не силою відбивався від такого «щастя» під акустичний супровід дурниць про можливі жахливі наслідки стресу, якщо їх вчасно не знешкодити за допомогою диво-ін’єкції. Добре, що лікарі на мене врешті забили, не до того було. Ще й порадили ментам поки не сприймати моїх свідчень цілком серйозно: будь-який адвокат зможе зіграти на шоковому стані. Ага, шок у мене таки настав, пізніше та вже з інших причин.

Так от. Привів Руслану додому. Вклав у ліжко. Добре хоч, дякуючи тій ін’єкції чи вродженій вдачі, дівчина відключилася миттєво. Тільки-но голова торкнулася подушки — вже спить.

Так, з подушкою окрема історія. На ній вишите хрестиком кошеня з круглими очима та величезним бантом. То — «придане», котре залишилося від старих мешканців квартири. І Лідія, і її чоловік влаштовували мене цілком як квартиронаймачі. Однак смак у Лідки… Тож коли гайнули у пошуках заморського щастя, мотлоху в квартирі достатньо залишилося, «на пам’ять». А в мене все не доходять руки зайве викинути.

Кинув на соньку ще одну ковдру. Що за дурна звичка скулюватися уві сні! Не збагнеш: мерзне чи це її нормальна поза? Тоді пішов нишпорити в комірчині. Там у мене зберігається валіза зі шматтям із попереднього життя. Вихопив стару, але чисту сорочку. На диво, вона мала цілком пристойний вигляд. Нашвидкуруч поголився і заквапився у справах. А про їжу турбуватися якось і на думку не спало. Навіть до клятого пакету із Сантою зазирати не став. Хоча скільки клопотів — непомітно прихопити його із собою з офіса, тільки мені відомо! Добре, що міліція ним не зацікавилася. Хоча лежав він просто на виду, на офісному столі, коли Руслану роздягли та заходилися оглядати лікарі. Добре, що більшість подумали, ніби курка-секретарка забула якісь особисті речі, так поспішала додому готуватися до свята. І, звісно, аж ніякого відношення той пакет не має до переляканої дівчини, що судомно притискає до себе мовчазного малюка. До речі, «матусю» хлоп’яти так і не відшукали. Певно, місцева хвойда якась, привела собі під ранок клієнта, а малюка на вулицю виперла, щоб під ногами не плутався. От як у мого однокласника…

Тьху ти. Знайшов час для спогадів. А може, це й на краще: он, уже й думки плутаються. Ще трохи, і мене вирубить так, що перестану перейматися — де ночувати. Аби дах якийсь над головою. А може, я даремно так? Наче нормальна квартира… Ага, для сторонньої людини. Просто забиваю собі голову хтозна-чим, аби не довелося повертатися спогадами до подій цього дня. А день видався славний, поки Мала в квартирі відсипалася.

Чорні очі теж можуть виглядати блідо, ніби зчорнілі вуглинки, притрушені сірим попелом. Тобто чорне лише одне — ліве, праве значно світліше. Тьху ти, якесь зурочення: щоразу забуваю про це — і щоразу згадую, коли бачу Вдову. Добре, що звичка не здригатися при несподіванках у мене доведена до автоматизму. Не всім щастить не нажити собі ворога через власну нестриманість. У різнокольорових очах крізь звичне байдуже презирство на мить майнули вогники зацікавлення, однак, схоже, зараз Вдові не до такої дрібноти, як я.

— Моє співчуття, дорогесенька, — Вдова ледь помітно хитає головою у бік Іренеї, що саме театрально підносить хустинку до своїх сухих очей. Жінка помічає награність цього жесту і жорстко додає: — Однак, не забувайте, любонько: це — лікарня, а не сцена.

Дружину шефа ціпить. Чергового лікаря теж. Звісно, йому першого січня не вистачало лише скандалу між двома впливовими клієнтками, та ще й простісінько у передпокої, де, зазвичай, не буває порожньо.

Використовую коротку мить перед бурею, бачачи лиху переміну в обличчі Іренеї. Підхоплююся із фотелю й обережно підсовую «шановній Марині Іпатіївні» стілець. Із виглядом королеви вона повільно всідається. Як дурень стою поруч кілька безкінечних секунд і намагаюся поглядом дати зрозуміти Іренеї: «Не зчіпляйтеся, пані! Було б з ким». Несподівано для мене Іренея вирішує дослухатися до розумної думки і змовчати на таке «співчуття». Тільки тут до мене доходить: вона боїться дивної і, врешті, скаліченої долею жінки. Боїться настільки, що ладна дослухатися й до мене, аби був привід приховати свій страх. Дуже обережно починаю задкувати до дверей: лікар не образиться, коли я щезну по-англійськи. А думка решти присутніх мене мало обходить. Та, певно, у Марини Іпатівни очі на потилиці. Чи я єдиний, хто бодай трохи цікавить її в цій кімнаті?