Дара Корній - Зозулята зими

Поки я приходжу до тями: це що, місцева традиція, підпалювати будинки конкурентів під Новий рік, якій уже й не дивується ніхто?! — Олег звичним жестом пригладжує модно підстрижене волосся, перевіряє, чи застебнута куртка. Тільки шрам-ниточка біля правого кутика вуст ледь помітно посмикується. Ех, Олеже, і ти не залізний!

Тоді невдоволено кривиться, зиркнувши на пошкоджену руку. Хоч тепер може здатися, що травму він отримав як мінімум зо два-три дні тому, найприскіпливіша міліція не причепиться. Типу — чи не з’ясовував з ким стосунки сьогодні. Якусь мить пильно дивиться на мене.

— Руслано, — у його голосі з’являються скрадливі нотки. Щулюсь, немов від холодного вітру: зараз буде прохання, яке мені не дуже сподобається. Звідкись у його руках з’являється новорічний пакет.

— Руслано, допоможи, будь ласка. Бачиш оцей пакет із Сантою? Там папери, тобто документація на один бізнес-проект, — моїми губами ковзає тінь усмішки: нічого собі обкладинка для бізнес-проекту! — Раптом менти забажають зробити обшук у цій машині, хто їх знає. Щось незрозуміле довкола коїться. То може, вирішать, що я наркокур’єр і оце за допомогою пожежі конкуренти знищили підпільну лабораторію?

— А ти випадково не того? — Це звучить зовсім по-дурному. Бо я знаю, просто знаю і все: наркотики — це не його хліб, і до торговців живим товаром він не має жодного стосунку. У світі і без того вистачає гріхів, а Олег — точно не янгол. Бісить геть інше: він вплутує у свою гру мене. І, схоже, знає: я не зможу сказати «ні» тому, хто підібрав мене напівзамерзлу посеред степу та ще й продовжує далі панькатися.

— Я — «випадково НЕ того», — його блакитні очі на мить стають сірими, мов зимовий обрій у холоднечу. Здається, навіть морозом сипонуло. Карбує кожне слово: — Я наркотиків не вживаю й іншим не раджу. Якщо боїшся чи просто не хочеш допомагати, то так і скажи. Хоча, звісно, заховати тоненький пакет під твоїм широким пальтом — то дрібниця. Та й хто таке дівча обшукуватиме? Моя справа зробити так, аби до тебе ніхто й пальцем не торкнувся. Силувати не буду.

— Давай сюди! — відчуваю себе дурнуватою малолітньою школяркою, яка вперше затягається смердючою цигаркою, бо її взяли «на слабо» однокласники. Різко додаю: — Відвернися!

Замість того, аби покрутити пальцем біля скроні: переховування цього «подарунку» вимагає лише розстебнутого пальта, він відвертається. Так, тут порушення норм моралі відбувається хіба що за стандартами дев’ятнадцятого століття.

Тим часом Олег дістає із заднього сидіння мій светр. Не дивлячись, тицяє мені:

— Зодягнися тепліше, а то ще застудишся!

Відповісти, що думаю про його турботливість, я не встигаю. Дверцята автівки клацають. Він прямує до найближчого міліціонера. Пришвидшує ходу, на обличчі — щира тривога. Цікаво, як він пояснить, що так довго сидів у машині, перш ніж кинувся за допомогою? Хоча, цей пояснить, не маю сумніву. Щось на зразок: «Розумієте, сержанте, серце у мене. Як глипнув на задимлені вікна та побачив, що то моя квартира, замлоїло. Думав — серцевий напад… Добре, що супутниця здогадалася мені пігулку до рота сунути… Е, сержанте, не варто про супутницю у протоколі чи де там ще. Ні-ні, що ви? Звісно, вона повнолітня, однак батечко у неї чоловік старого гарту. Та ні-ні, він не з тих, хто підпалюватиме чуже житло, швидше з роботи виживе, бо із моїм начальником товаришує! Та й нема старого нині у місті. То що там трапилося?! Невже?!! Ох-ах! Ні-ні. Не треба лікаря…». І бла-бла далі. Такий викрутиться.

Його мобілка, залишена на водійському сидінні, знову озивається. Що, отой Сергій Федорович зайву хвилину не почекає?! Ніби ж пожежа — то поважна причина… На екрані висвітлюється: «Пані Марина». Трохи ошелешує таке звертання. Чомусь не схоже, щоб Олег любив отак «панькатися» з жінками. А ще — раптом чомусь починає дратувати мелодія виклику. Звісно, не чіпаю чужу річ, терпляче перечікую. Коли господар залазить знову до машини, то теж не вельми радіє пропущеному виклику: «Ну ось Вдова озвалася. Невже із шефом все аж так серйозно?» — цідить стиха і не хапається передзвонювати. Натомість підбадьорливо киває мені:

— Потерпи трохи, скоро звільнимося, — тоді невесело додає: — Правда, ще треба до офіса підскочити.

Під’їжджаємо до високої потворної будівлі. Тут би трилери голівудські знімати! Не будинок, а монстр зі скла та заліза. Невже архітектор оцього творіння насправді вважав, що люди залишатимуться при здоровому глузді, працюючи в ньому?! Дізнаюся, що шефу Олега належить лишень третина будівлі.