Дара Корній - Зозулята зими

— Братику! Я ж без тебе не впораюся! — і сльози на віях. — Мало ж пройти через двері, треба ще спокусу прибрати — на той бік нам з дітлахами просочитися, а до світу живих тобі повернутися. Олежику! Ти ж сам питав, що можеш зробити? Допоможи!

— Як? — Маніпуляторка мала. Ледь усміхаюся і відчуваю, що стає легше. Від того, що вона не ображається, що поводить себе так, ніби ми вчора бачилися. І я вже встиг її за вухо смикнути, аби із матір’ю не почала сперечатися, і вихідний усій сім’ї не псувала, й диск із улюбленим фільмом принести на знак вибачення. Вона простягає мені балончик із червоним маркуванням. Коротко пояснює, що вимагається від мене та від тих, хто до цієї кімнати не встиг потрапити. Слухняно повторюю, демонструючи, що все збагнув. Дуже хочеться доторкнутися до Єви, невже не заслужив? Вона ледь винувато відсторонюється:

— Зарано, Олежику, чесно, зарано для тебе. Не квапся, гаразд? Без тебе сумно, але як надто квапитимешся, розминемося. Я на тебе зачекаю, слово честі. І поки чекатиму, малюватиму картини. Ага! Найсправжнісінькі картини — не малюнки якісь там. А потім хвалитися буду, домовилися?

Мене вмовляють, як улюблену, але вередливу дитину. Дуже важко не поступитися. Але не втримуюся, питаю, хоч і відчуття таке, ніби б’ю нижче пояса:

— Сестричко, а там, за дверима, тобі не страшно буде одній? І там справді зможеш малювати?

Знову ця надто доросла й водночас надто знайома посмішка:

— Трохи страшно, братику. Але це добре, бо коли переступати важливий поріг зовсім без страху, пуття не буде. І коли я в теперішньому своєму становищі змогла малювати, то там точно зможу… Зрештою, навіть не це важливо. Врятувати душі мертвих дітей — ось що важливо. Ви ж там живих дітей, що не встигли зозулятами зими стати, хоч Марина мала і на них лихі плани, не ображайте. І себе, брате, не давай ображати. А за Руську не хвилюйся: її хіба божевільний образить по-справжньому, та й той потім каятиметься. Хтось сильний та справжній вашого янгола береже. Передай їй, що янголів бережуть ті, що бережуть Янголів. Вона зрозуміє.

Стою заціпенілий. Так, я не зрозумів: хто тут старший, хто мудріший і хто кого заспокоює? Але Єва уриває себе, збагнувши, що забагато мені наговорила. Тоді раптом не втримується, доторкається до моєї правиці — на щастя, її пальці крізь мою руку не проходять, як то відбувається в голівудських жахликах, лише обпікають крижаним холодом. Я стримуюся і не морщуся, тож дівча і не здогадується, що мені неприємно та боляче.

— Нам час, Олеже. І будьте там усі, чуєш? Просто будьте! — Вірунько, Майє, Бодьку, Бориску, Лілько, Машо, Данько! Де ви там усі?! Час, малі, час! Хто хоче останню лінію провести?!

Це вже не до мене.

До стіни, де були намальовані двері, майнуло сім тіней. Невже вони весь той час, поки ми з Євкою розмовляли, були поруч, у залитій холодним світлом кімнаті, де начебто й найменшій тінці нема де притулитися?! На мить стає моторошно: не вміють ті режисери у культових жахликах народ по-справжньому лякати. Семеро невеличких постатей хлопчаків і дівчаток інколи можуть налякати гірше за будь-яких кіношних монстрів.

Думку, що це — найсправжнсінькі монстри, встигаю перехопити на підльоті. Так, аби ніхто з присутніх не помітив. Дітлашата як дітлашата. Ту ж Віруньку хоч зараз перед камерою став, аби у рекламі йогурту чи цукерок знімалася: симпатична і точно не зніяковіє. Хіба що то буде даремне гайнування кінострічки чи на що там зараз знімають?

Малі недовірливо косують у мій бік. Однак та, що її назвали Майєю, не втримується, починає торохтіти, ковтаючи по півслова:

— Ой-ой, там такий вогонь! Їм же боляче буде! Не хочу, щоб боляче було, тільки не Лусі, а? Вона мене пиліжками із помаланцами плигостила! Сонечка для сонечка. От! Та й інші боляче не лобили. Не тлеба боляче їм, будь ласка?

Боже! Там і справді вогонь. Я не можу кинути їх напризволяще! Принаймні живих дітей та Руслану. Цього Євка мені не простить — це вже точно.

Озивається Євка:

— Тихо-тихо, Майє, не плач! Звісно, ні Русьці, ні її друзям, ні дітям, що з вами не пішли, не має бути боляче. Але вберегти їх можемо лише ми. І лише тим, що зараз домалюємо разом ці двері, і підемо у них — не озираючись. А Олег причинить за нами двері — і побіжить допомагати і Руслані, і діткам у будинку, аби не боліло.

— І мамі Марині не болітиме? — тихо запитує кучерявий худенький хлопчик. Здається, Бориско.

Коли б моя воля, то тій суці перед смертю ще не так заболіло б! Добре, ми з Арсеном, хай і з натяжкою, але винні — треба менше з бабами валандатися. Однак, до смерті її чоловіка жодного стосунку не маємо, бо ж знаю добре, хто вбив та за що. Так, покійний далеко не янгол, навіть навпаки. І його сумління не те що по коліна, по шию в крові. А от що тобі, Марино, зробили дівчата — Руська та її компанія? Очевидно, просто опинилися не в тому місці і не в той час. Але от чого я геть не розумію — то це діти. Наче ж з добрими намірами всиновлені діти, що Марину навіть мамою почали кликати?! Діти, яких Марина ще не встигла вбити?! Їх нащо в офіру приносити? Що то за помста така збочена?