Дара Корній - Зозулята зими

Чоловік веде далі:

— Ох, а у вас гості. Не зліться так. Злість вроду псує. До того ж ви самі винні. Розумію, обереги оберегами, але живою охороною, тобто з крові та плоті, нехтувати не варто. Я ж вас попереджував.

Марина чи Георгіна, біс її знає хто, посміхається криво. Здається, вона опанувала, врешті, себе:

— Забирайтеся геть, хлопці — і ви, Олеже Дмитровичу, і ви, Арсене, забула, як там вас далі, шановний, та й супутницю свою і отих трьох задрипанок з собою прихопіть. Хай мені карму не псують. Немає нам про що говорити. Я з приреченими до страти не розмовляю. — Від голосу аж іскри летять, але не гарячі, а холодні, мов шматки льоду. Вона гордо піднімає голову, розправляє плечі, рукою показуючи на двері. В очах-проваллях — нескінченність. Я тепер розумію Інку, яка так вперто ховає свої очі. В погляді Марини — смерть.

— Ох, Мариночко Іпатіївно, навіть в найпохмурішій казці приречений до страти має право на останнє бажання. Невже ви нас позбавите цього невеличкого щастя? — той, що тримає Руську за руку, видно, зовсім утратив розум, чи він її не боїться насправді, чи просто від того, що вона його називає приреченим, у хлопа остаточно дах поїхав?

— Останнє бажання? — Марина чи Георгіна перепитує вже більш спокійно. Не можна сказати, що вона остаточно заспокоїлася, але принаймні притихла.

— Так. Останнє. — Це вже говорить інший чоловік. Він має вигляд дуже втомленого, і погляд також не наляканий чи знавіснілий, просто байдужий, наче його це все не дуже цікавить, а він за інерцією грає якусь тільки йому відому роль.

Марина-Георгіна сплітає руки на грудях.

— Що ж, можна. Але щоб потім на мене ніхто не скаржився і не проклинав. Зараз остання можливість у всіх піти звідси живими. Поки що дорога вільна.

Вона спеціально робить паузу. Ніхто навіть не поворухнеться. Клену себе за свою дурнувату хоробрість. Тітка наче приросла до місця, Інка також. Тільки той, що поруч з Русланою, щось шепоче їй на вухо, і вона заперечно хитає головою. Спадає тиша.

— Ти, Тетяно, і ти, — тицяє пальцем Марина-Георгіна на Руслану, — ви можете йти, бо це — не ваша історія і навіть не ваша провина, вам тут не місце. Мені безневинні не потрібні.

Руслана витріщається здивовано на мене, наче щойно побачила. Її не так дивує моя присутність тут, як те, що Марина-Георгіна мене знає.

Стенаю у відповідь плечима і бурмочу ледь чутно:

— Георгіно Іпатіївно, я без Руськи нікуди не піду.

Руслана мовчить, а вона, схоже, нікуди не піде без Нього. Всі залишаємося стояти і мовчки чекати.

— Що ж, якщо ви такі всі вперті, то… Розпочнемо виставу. — Вона тричі, таки театрально, плескає в долоні. Гучно щось ляскає в домі, змовкають ураз всі звуки. Не чути потріскування вогню, ні завивання вітру за вікном, ані шурхотіння дерев за вікнами, навіть нашого подиху не чути. — То яке остання бажання у тебе, Арсене? — трохи втомлено запитує Георгіна-Марина.

Чорноокий, що стоїть поруч з Русланою, витягує з внутрішньої кишені чорного пальто складений аркуш паперу, розгортає його і читає вголос:

— Список приречених. Що це, Марино? Навіщо?

— Навіщо? — Марина здається розчарована поставленим запитанням. — Як це навіщо? Погань потрібно карати. І як я це робитиму, хіба не все одно?

— Не все одно? — повільно розтуляє пошерхлі губи інший супутник Руслани. Сірі очі раптово темнішають, і щось піднімається з їхнього денця. Дивно, вважала, що парубійко зламаний, але і з ним не все так просто.

— Хай так, що я в тому списку, хай… Не про це мова. Але таким чином всіх можна ввести до твого списку. І тоді на землі не залишиться взагалі людей. Не сумно буде?

— Добре було б, — злісно відповідає Георгіна-Марина. Її очі яро блищать, я аж перелякано сковтую слину. Тепер зрозуміло, як почувається жертва перед катом із сокирою.

— Добре? Ви кажете — добре ? — Це знову Арсен. Дивно, хлопи зовсім різні, але в цю мить чимось схожі. — Добре… — наче не дочув і уточнює, бо вважає відповідь безглуздою. — А діти? Якого ти їх приплела до цієї історії, жінко! Яке ти маєш право вершити правосуддя? — Той, кого Георгіна назвала Арсеном, просто вже не може спинитися. Він махає аркушем паперу. — Ледь не півміста за якихось два місяці вибито. Добре, багаті комусь дорогу перейшли, але ж б’ють і тих, хто поруч! Чи не занадто це? Тільки Бог може вирішувати кому жити, а кому ні!

Після цих слів Марина розпливається просто в приголомшиво-страшній посмішці:

— Бог. А я і є Бог. Не віриш? Я мусила ним стати. Бо хто він такий насправді, той ваш сліпий та німий Бог, який дозволяє так легко злу заходити до вас у хату, до вас у душу?