Дара Корній - Зозулята зими

Дивно життя інколи повертає. Ось і зараз. М-да, наскільки пам’ятаю, в подарунок Сплячу красуню в круту тачку я собі на Новий рік не замовляв, навіть шмаркатим підлітком. Та, зрештою, не з неї почалися мої неприємності. Схоже, ще з того часу, коли мені ледь не водночас зателефонували керівники обох міських телекомпаній.

Першим був пан Козаченко. Він щось там довго мимрив, типу спершу цікавився здоров’ям та справами вельмишановного Мстислава Маврикійовича і його дорогого сімейства. Уже думав, що він от-от перейде на домашніх цуциків. Та раптом чоловік захвилювався і спитав простісінько в лоба, а як почуваюся я сам? Я щиро запевнив шановного, що не лише я почуваюся добре, але й більшість підлеглих Мстислава Маврикійовича теж. Тож якщо хтось там із доброзичливців повідомив про початок епідемії на нашій фірмі чи в її філіях, то це, м’яко кажучи, дуже велике перебільшення. Натяк отямив тюхтія настільки, що він без подальших зволікань виклав суть проблеми. З’ясовується, що він не наважується турбувати шефа через таку дрібницю, бо стільниковий апарат Мстислава Маврикійовича вимкнутий (де ж логіка? — але то таке), тож, може, я буду ласкавий…

Відразу після цього зателефонував пан Лісовий. Містом ходять вперті чутки, що головний медіа-конкурент пана Козаченка, той самий пан Лісовий свого часу мав вельми успішну військову кар’єру. (Дурниці, якщо вірити нашому аналітичному відділу). Але, щоб ті чутки тримати на плаву, сам пан Лісовий полюбляє вдавати із себе простодушного вояку, що тільки волею випадку опинився в медіабізнесі, однак впевнено втримується на самісінькому вершечку в масштабах нашого міста.

Той мекати-бекати не став. Рубонув із плеча:

— Олеже Дмитровичу! Мої ідіоти ледь не запороли проплачений Мстиславом Маврикійовичем сюжет. Кадровики беруть на роботу чортзна-кого! Добре, монтажники більш-менш при своєму розумі, підрізали, підчистили. Тепер усе в нормі. Щаслива родина на фоні подарованої машини. Діти із подарунками, всі посміхаються-дякують. От тільки дівка, якій останньою цяцьку дарували, чомусь увесь час не у фокусі. Ще й запис, коли мала щось балакає про щасливе Різдво, шипить так, наче мікрофон ще за царя Гороха купили.

Запитую нахабно:

— Хочете, щоб я особисто повідомив Мстислава Маврикійовича, що сюжет доведеться перезнімати?

— А таки хочу, — не став таїтися пан Лісовий. — Чи, може, навіть не так. Переконай його, що сюжет і так у нормі, кажу ж, монтажники у нас аси, не те, що… Там у масових сценах як не приглядатися, неспеціалісти браку не побачать. Ну, не буде показано, як дівчині пакунок тицяють і все. Так інших же обдарованих повно, підкладку іншу зробимо та й по всьому…

Я мовчу. Правда, до шефа мені з моїм мовчанням таки далеко! Отой може ні пари з вуст не зронити, а співрозмовник виразно почує: «Це Ви, пане, сподіваюся, жартуєте?»

Але, певно, і ми дещо можемо, бо Лісовий змінює тон:

— Не хочу потрапляти під гарячу руку, що й казати. Але ж і тебе підставляю не задурно. Звісно, вільних грошей, таких, аби тебе зацікавили, у мене немає, але певною інформацією володію. Крім того, у пір’я вберешся, вирішиш сам зайнятися політикою чи там бізнесом, перший піар-сюжет за півціни.

Отут я остовпів: це що, мою кар’єру за моєю спиною вибудовують?! Так одного разу й про власне вигідне одруження із місцевих ЗМІ дізнаюся!

Однак я таки взявся «розрулити» ситуацію. Бо чи не єдиний у місті знав напевне: зараз шеф не надто перейматиметься тим, що два канали-конкуренти повідомили про схожі проблеми. Здається, що у них обидва оператори завчасно вирішили відсвяткувати Новий рік, та ще й вкупі! М-да, не пощастило тій… як там її? Вірунці, здається? Не для дівчати, певно, лаври кінозірки.

Якби по-путньому, то шеф мав би потрапити до лікарні у той же день, коли йому зле стало. Полежав би трохи, попсував нерви персоналу приватної клініки, збив температуру — та й був би зараз здоровісінький. А я б не переймався тим, що робити у новорічну ніч із його паперами.

Та яке там пуття! Крові ми, бачте, боїмося, а на температуру високу увагу не звертаємо. Жменя антибіотиків удень — і нам не страшна жодна застуда. Кухарка запевняє, що шеф ледь не розлученням погрожував, коли законна дружина запропонувала лікаря викликати. Ненавиджу оті кухонні теревені, бо й думати не хочеться, що там насправді говорять поза очі про мене?! Шеф, звісно, наполіг на своєму. Ніяких лікарів та лікарень! Тим більше, що йому наче стало легше. Хіба що слабкість клята! «Авжеж, — думаю, — пігулки жменями жерти, то не лишень слабкість розвинеться. Тут і виразку можна заробити». От через слабкість шеф в нагальних справах у сусіднє місто й не попхався, відправив мене. Звісно, без жодного супроводу, аби не привертати зайвої уваги.