Стівен Кінг - Відродження

— Після перерви ти тупо лажав. Що з тобою було?

— Не знаю. Вибач. Наступного разу буде краще.

— Сподіваюся. Добре граємо — кличуть виступати. Погано граємо — не кличуть. — Він погладив борт мікроавтобуса. — Петсі на повітряних бульбашках не їздить, і я теж.

— То через ту дівчину, — сказав Кенні. — Гарненька блондиночка в білій спідничці.

Норм просяяв. Поклав руки мені на плечі й, так само, як і з голосом, по-батьківському злегка мене струсонув.

— Пацан, поцілуй її взасос. Якнайшвидше. Ти гратимеш краще.

І дав мені п’ятнадцять доларів.

У новорічний вечір ми грали у «Ґранжі». Йшов сніг. Астрід була в залі, вдягнена у парку з каптуром, облямованим хутром. Я завів її під пожежні сходи й поцілував. Її губи з помадою на смак були як полуниця. Коли я відсторонився, вона подивилася на мене своїми великими очима.

— Я думала, ти ніколи цього не зробиш. — І захихотіла.

— Ну як, нічого?

— З першого разу не зрозуміла, давай ще раз.

Ми стояли й цілувалися під пожежними сходами, поки Норм не постукав мене по плечу.

— Дітки, закругляйтеся. Пора трохи пограти.

Астрід цмокнула мене в щоку.

— Зіграй «Дикунку». Я від неї фанатію. — І вона побігла до чорного ходу, ковзаючись на снігу у взутті для танців.

Ми з Нормом пішли за нею.

— Що, яйця зсудомило? — спитав він.

— Га?

— Забудь. Її пісню зіграємо першою. Що робити, ти в курсі, правда?

Я був у курсі, бо наш гурт грав багато пісень на замовлення. І я був щасливий це зробити, бо тепер уже набагато впевненіше тримав перед собою «Кея», увімкненого в електромережу й готового до драйву.

Ми піднялися на сцену. Пол, як завжди, дав барабанний програш, сигналізуючи, що гурт повернувся й готовий ушкварити. Регулюючи гітарний ремінь, який не потребував регулювання, Норм кивнув мені. Я підійшов до центрального мікрофона і проревів у нього:

— Ця пісня на прохання Астрід, а ще тому… дикунко, здається, я тебе ЛЮБЛЮ! — І хоча зазвичай то була робота Норма (його прерогатива, як лідера гурту), я почав відлік: — Раз, два, три, поїхали! — Друзі Астрід на танцмайданчику тицяли її кулаками в бік і верещали. Її щоки пашіли. Вона послала мені повітряний поцілунок.

Астрід Содерберг послала мені повітряний поцілунок.

Отже, у хлопців із «Хромових троянд» були дівчата. А може, фанатки. Чи дівчата-фанатки. Коли граєш у рок-гурті, зрозуміти, де ця межа, досить важко. У Норма була Гетті. У Пола — Сюзан Фурньє. У Кенні — Керол Пламмер. А в мене — Астрід.

Коли ми їздили на свої концерти, Гетті, Сюзан і Керол іноді втискалися в мікроавтобус разом із нами. Астрід це робити забороняли. Та коли Сюзан могла взяти в батьків машину, Астрід дозволялося їздити з дівчатами.

Іноді вони виходили на майданчик і танцювали одна з одною, але здебільшого стояли своєю тісною маленькою компанією і просто дивилися. Усі перерви ми з Астрід цілувалися, і з часом я став відчувати у її віддиху запах цигарок. Але я не заперечував. Коли вона це зрозуміла (у дівчат є свої способи), то почала курити, коли я був поряд, і кілька разів видихнула хмарку диму мені до рота, коли ми цілувалися. Це викликало в мене такий стояк, що ним можна було довбати бетон.

Через тиждень після того, як Астрід виповнилося п’ятнадцять, їй дозволили поїхати з нами в мікроавтобусі до Льюїстона, на дискотеку ПСЛ [56] Поліцейська спортивна ліга . Усю дорогу додому ми цілувалися, а коли я запустив руку їй під пальто, щоб охопити долонею груди (тепер уже значно опукліші за горбочок), вона не відштовхнула мене, як це було зазвичай.

— Приємно, — прошепотіла вона мені на вухо. — Я знаю, що не можна, але це так приємно.

— Може, тому й приємно, — сказав я. Іноді хлопці бувають не гальмонутими.

Минув ще місяць, перш ніж вона дозволила мені ковзнути рукою їй у ліфчик, і ще два, перш ніж мене пустили дослідити, що в неї під спідничкою, та, коли я нарешті туди дістався, вона визнала, що це теж приємно. Але більше нічого робити не дозволяла.

— Я знаю, що з першого ж разу завагітнію, — прошепотіла вона мені на вухо, коли ми паркувалися й обоє вже були дуже збуджені.

— Я можу щось купити в аптеці. Можна поїхати в Льюїстон, мене там ніхто не знає.

— Керол каже, що іноді ці штуки рвуться. Одного разу, коли вона була з Кенні, це сталося, і вона місяць трусилася від страху. Каже, думала, місячне ніколи не почнеться. Але ми можемо зробити щось інше. Вона мені розказала.

Щось інше теж було доволі непоганим.