Стівен Кінг - Відродження

Свої останні дні мама хотіла провести вдома, вона дуже чітко озвучила своє бажання, тож ми по черзі годували її, давали ліки й просто сиділи біля ліжка. На той час від неї лишилося трохи більше, ніж скелет, і від болю їй давали морфін. Морфін — дивна штука. У нього є властивість руйнувати бар’єри (ту славнозвісну стриманість янкі), які інакше були б нездоланними. Одного лютневого пообіддя, за тиждень до її смерті, настала моя черга сидіти коло неї. То був день снігопаду й кусючого холоду. Північний вітер струшував будинок і завивав під дахом. Але всередині було тепло. Навіть жарко. Не забувайте, що мій батько займався продажем мазуту для опалення, і після того страшного року в середині шістдесятих, коли йому довелося подивитися банкрутству в лице, він став не просто успішним, а навіть помірно багатим.

— Теренсе, зніми з мене ковдри, — попросила мама. — Чому їх так багато? Я вся горю.

— Мам, це Джеймі. Террі з татом у гаражі. — Я відгорнув одну-єдину ковдру, відкриваючи нічну сорочку страхітливо веселенького рожевого кольору, у якій замість тіла, здавалося, була порожнеча. Її волосся (на той час, коли атакував рак, воно вже повністю посивіло) стало таким тонким, що його вже майже не було, губи опали, оголюючи зуби, що стали неприродно великими, навіть якимись кінськими. Тільки очі лишилися такими ж, як раніше. Вони були все ще молоді, сповнені болісної допитливості: «Що зі мною відбувається?»

— Джеймі, Джеймі, я так і сказала. Можна мені таблетку? Сьогодні болить нестерпно. Мені так погано ще ніколи не було.

— Мам, за п’ятнадцять хвилин. — До наступного приймання ліків залишалося дві години, але я не розумів — яка вже різниця. Клер сказала, що треба дати їх усі, чим шокувала Енді. Він єдиний із нас лишався вірним нашому доволі суворому релігійному вихованню.

— Хочеш, щоб вона в пекло потрапила? — спитав він.

— Вона не потрапить у пекло — це ж ми дамо їй таблетки, — відказала Клер (цілком логічно, як мені здалося). — Вона не знатиме. — А тоді сказала те, від чого в мене стислося серце, бо то був один з улюблених висловів нашої матері: — Вона не знає, чи вона пішки, чи на коні. Більше не знає.

— Не здумай таке зробити, — застеріг її Енді.

— Так, — зітхнула Клер. Невдовзі їй мало виповнитися тридцять, і вона здавалася ще вродливішою, ніж завжди. Бо нарешті закохалася? Якщо так, яка гірка іронія. — Мені сміливості не вистачить. Вистачає лише на те, щоб дозволяти їй страждати.

— Коли вона буде в раю, від її страждань залишиться тільки тінь, — проказав Енді таким тоном, наче це ставило крапку в справі. Для нього, напевно, так і було.

Вітер завивав, старі шибки в одинарному вікні спальні торохкотіли, і моя мати сказала:

— Я така худа, така худа тепер. Я була гарненькою нареченою, всі так казали, але тепер Лора Макензі така худа. — Її нижня щелепа опустилася в клоунській гримасі туги й болю.

Попереду в мене було ще три години в кімнаті з нею, потім мене мав змінити Террі. Якусь частку цього часу вона могла проспати, але тієї миті вона не спала, і я відчайдушно шукав способу відвернути її увагу від того, що її тіло пожирає само себе. Я міг би вхопитися за будь-що. Просто випадково цим будь-чим виявився Чарльз Джейкобз. Я спитав, чи знає вона, куди він подався після того, як покинув Гарлоу.

— О, то був жахливий час, — відповіла вона. — Такий кошмар стався з його жінкою і синочком.

— Так. Я знаю.

Моя вмируща мати глянула на мене з наркотичним презирством.

— Ти не знаєш. Ти не розумієш. То було жахливо, бо ніхто не був винен. І авжеж, не Джордж Бартон. З ним просто стався напад.

Після цього вона розповіла мені те, що я вже переказав вам. Вона чула це з вуст Адель Паркер, а та сказала, що передсмертний вигляд тієї жінки переслідуватиме її довіку.

— А чого я ніколи не зможу забути, — сказала мама, — то це того, як він кричав у Пібоді. Не думала, що чоловік може так кричати.

Дорін Девіт, Фернальдова дружина, подзвонила моїй матері й повідомила новину. І в неї була вагома причина зателефонувати Лорі Мортон першій.

— Тобі доведеться йому сказати, — попросила вона.

Нічого, крім жаху, у такій перспективі мама не вбачала.

— Ой, ні! Я не зможу!

— Тобі доведеться, — терпляче повторила Дорін. — Такі новини телефоном не повідомляють, а ви його найближчі сусіди, крім тої старої карги Майри Гаррінгтон.

Морфін стер без сліду всю мамину стриманість, і вона розказувала далі: