Стівен Кінг - Відродження

— Стій, — мовила Астрід. — Дженні, годі.

Дженні озирнулася на голос, і її очі полізли на лоба від побаченого: бліді щоки Астрід заливав ледь помітний рожевий рум’янець.

— Чому ти на нього кричиш? Невже щось сталося?

«Так, — подумав я. — Щось сталося. Ще й як сталося».

Астрід повернулася до Джейкобза.

— Коли ви думаєте починати? Краще покваптеся, бо біль такий… такий…

Ми витріщилися на неї, усі втрьох. Ні, тепер уже вп’ятьох. Руді й Норма потайки прокралися крізь двері у східну залу й теж витріщалися.

— Стоп, — промовила Астрід. — Одну кляту секунду.

Вона торкнулася грудей. Накрила долонями те, що лишилося від опуклостей. Натиснула рукою на живіт.

— Ви вже все зробили? Я знаю, що зробили, тому що болю більше нема! — Астрід вдихнула повітря й видихнула з недовірливим смішком. — І я можу дихати! Дженні, я знову дихаю !

Дженні Ноултон стала навколішки, охопила голову руками й стала читати «Отче наш», та так застрекотала, наче її голос було записано на платівку — 45 обертів на швидкості 78. До неї долучився другий голос: Нормин. Вона теж уклякла.

Джейкобз глянув на мене спантеличеним поглядом, який легко було розшифрувати: «Бачиш, Джеймі? Усю роботу виконую я, а вся слава дістається великому Боженьці».

Астрід спробувала підвестися з візка, проте ноги не тримали. Я підхопив її, перш ніж вона впала долілиць, і пригорнув до себе.

— Ще рано, дорогенька, — застеріг я її. — Ти надто слабка.

І поки я допомагав їй знову вмоститися у візку, Астрід дивилася на мене круглими від подиву очима. Киснева маска, сплутана й забута, висіла тепер ліворуч у неї на шиї.

— Джеймі? Це ти? Звідки ти тут узявся?

Я глянув на Джейкобза.

— Втрата короткотривалої пам’яті після лікування — звична річ, — пояснив він. — Астрід, можеш мені сказати, хто в нас зараз президент?

Запитання, здавалося, спантеличило її, проте відповіла вона без затримки.

— Обама. А віце-президент — Байден. Мені правда ліпше? Так буде ще довго?

— Ліпше й надовго, але поки що про це не думай. Скажи мені…

— Джеймі? Це справді ти? У тебе таке сиве волосся!

— Так, — сказав я. — Що не день, то сивіше. Слухай Чарлі.

— Я шаленіла за тобою. Грав ти добре, а от танцювати не вмів, хіба що під кайфом. Після випускного ми пішли вечеряти в «Старленд» і ти замовив… — Вона змовкла й облизала губи. — Джеймі?

— Я тут.

— Я можу дихати. Я знову можу дихати, насправді. — І вона заплакала.

Джейкобз, немов гіпнотизер на сцені, поклацав у неї перед очима пальцями.

— Астрід, зосередься. Хто тебе сюди привіз?

— Дж-Дженні.

— Чим ти вчора вечеряла?

— Слупом. Слупом і салатом.

І знову Джейкобз клацнув пальцями перед її очима, бо вона «попливла». Це змусило її кліпнути й відсахнутися. Мені здалося, що м’язи під її шкірою стають міцнішими й напинаються буквально на очах.

— Супом. Супом і салатом.

— Дуже добре. Що за двері в стіні?

— Двері? Я не…

— Ти сказала, вони заросли плющем. Сказала, що на тому боці — зруйноване місто.

— Я… такого не пам’ятаю.

— Ти сказала, вона чекає. Сказала… — Спантеличений вираз її обличчя змусив Джейкобза зітхнути. — Не зважай, люба. Тобі треба відпочити.

— Напевно, — погодилась Астрід. — Але чого мені насправді хочеться, то це танцювати. Танцювати від радощів.

— З часом потанцюєш. — Він погладив її руку. Робив це з усмішкою, але я здогадувався, що він глибоко розчарований її неспроможністю згадати ті двері й те місто. Зате я не був розчарований. Я не хотів знати, що вона бачила, коли таємна електрика Чарлі вихором промчала найглибшими закапелками її мозку. Не хотів знати, що причаїлося за потаємними дверима, про які вона казала. Однак боявся, що знаю.

Мати.

Понад паперовим небом.

Астрід проспала весь ранок і більшу частину дня. А коли прокинулася, то заявила, що дико голодна. Це неабияк потішило Джейкобза, і він наказав Нормі Ґолдстоун подати «нашій пацієнтці» сендвіч зі смаженим сиром і маленький шматочок торта, тільки зішкребти з нього глазур. На його думку, глазур була зайвою для її змарнілого шлунка. На очах у мене, Джейкобза та Дженні вона ум’яла весь сендвіч, заїла його половиною тортика і лише тоді поклала виделку на стіл.

— Хочу доїсти, — сказала вона. — Але вже не лізе.

— Почекай трохи, — порадила їй Дженні. Вона розстелила на колінах серветку і тепер вишукувала на ній невидимі порошинки. На Астрід вона поглядала лише крадькома, а на Джейкобза взагалі не могла дивитися. Звернутися до нього було її ідеєю, і я не мав жодних сумнівів, що вона радіє раптовим змінам на краще, які сталися з її подругою. Але було очевидно: те, що сталося в східній залі, вразило її до глибини душі.