Станіслав Лем: Соляріс

— Що з нею?..

— Вона щезла. Спалах і повів вітру. Легкий повів вітру — і по всьому.

— Малий радіус дії, кажеш?

— Так. На великий забракло матеріалів.

На мене зненацька почали валитися стіни. Я заплющив очі.

— Боже… вона… повернеться, неодмінно повернеться…

— Ні.

— Ти цього певен?

— Так, Кельвін. Ти пам’ятаєш те шумовиння піни? Після цього вони вже не вертаються.

— Ніколи?

— Ніколи.

— Ти вбив її,— тихо сказав я.

— Так. А ти хіба не зробив би цього? На моєму місці?

Я підхопився й швидко заходив від стіни в куток і назад. Дев’ять кроків. Поворот. Знову дев’ять кроків…

Я зупинився перед Снаутом.

— Слухай, Снаут, давай подамо рапорт. Зажадаємо прямого зв’язку з Радою. Це неважко зробити. Вони погодяться. Мусять. Планету буде виключено з Конвенції Чотирьох. Усі засоби тут дозволені. Застосуємо генератори антиматерії. Думаєш, є щось таке, що може вистояти проти антиматерії? Нема нічого! Нічого! Нічого! — кричав я переможно, засліплений власними слізьми.

— Ти хочеш його знищити? — запитав Снаут.— Навіщо?

— Забирайся геть. Залиш мене!

— Не піду.

— Снаут!

Я дивився йому в очі. Він заперечливо похитав головою.

— Чого ти хочеш? Чого ти від мене хочеш?

Снаут підійшов до столу.

— Гаразд. Ми подамо рапорт.

Я відвернувся й знову почав ходити з кутка в куток.

— Сідай.

— Дай мені спокій.

— Є два аспекти справи. Перший — це факти. Другий — наші вимоги.

— І про це неодмінно треба говорити саме зараз?

— Атож, саме зараз.

— Не хочу. Розумієш? Мене це не обходить.

— Останній раз ми послали повідомлення перед смертю Гібаряна. Це було понад два місяці тому. Ми повинні докладно описати обставини появи…

Я схопив Снаута за руку:

— Ти перестанеш нарешті?

— Удар мене, якщо хочеш,— сказав він,— але я все одно не перестану.

Я відпустив його руку.

— Роби, як знаєш.

— Річ у тому, що Сарторіус спробує приховати деякі факти. Я в цьому майже повен.

— А ти ні?

— Ні. Тепер уже ні. Це не тільки наша справа. Адже ти розумієш, про що йдеться. Океан виявив здатність до розумних дій. Здатність до органічного синтезу найвищого порядку, який нам невідомий. Він обізнаний з будовою, мікроструктурою, обміном речовин нашого організму…

— Чудово,— сказав я.— Чому ж ти замовк? Він провів над нами серію… серію… дослідів. Психічну вівісекцію. Спираючись на знання, викрадені з наших голів, не рахуючись із тим, до чого ми прагнемо.

— Це вже не факти й навіть не висновки, Кельвін: Це гіпотези. В певному розумінні він зважав на те, чого хотіла якась замкнена, захована частина нашої свідомості. Це міг бути… дарунок.

— Дарунок? О Боже!

Я зареготав.

— Перестань! — крикнув Снаут, схопивши мене за руку.

Я стиснув його пальці. І стискав їх дедалі дужче, аж поки хруснули кісточки. Снаут спокійно, примруживши очі, дивився на мене. Я відпустив його пальці й відійшов у куток. Сказав, не повертаючи голови:

— Постараюся без істерики.

— Пусте. Чого ми зажадаємо?

— Кажи ти. Я зараз не можу. Вона сказала що-не-будь перед тим, як…

— Ні. Нічого. Я вважаю, що тепер з’явився шанс…

— Шанс? Який шанс? На що? А-а…— промовив я вже тихіше, дивлячись йому в вічі, і раптом усе зрозумів: — Контакт? Знову контакт? Ми ще мало… і ти, ти сам, і вся ця божевільня… Контакт? Ні, ні, ні. Це вже без мене.

— Чому? — запитав Снаут цілком спокійно.— Кельвін, ти й досі, а особливо тепер, підсвідомо ставишся до нього, як до людини. Ненавидиш його.

— А ти хіба ні? — кинув я.

— Ні, Кельвін, адже він сліпий…

— Сліпий? — повторив я, певен що не розчув.

— Ясна річ, у нашому розумінні. Він не сприймає нас так, як ми сприймаємо один одного. Риси обличчя, постать, яку ми бачимо, дають нам змогу розрізняти окремих індивідів. А для нього все це — прозоре скло. Адже він проникав у глиб наших мозків.

— Ну гаразд. І що ж із цього випливає? До чого ти ведеш? Якщо він зумів оживити, створити людину, яка існує лише в моїй пам’яті, і зробив це так, що її очі, рухи, її голос… голос…

— Кажи далі! Кажи, чуєш!!!

— Та кажу… кажу… Ага. Отже… голос… звідси випливає, що він може читати нас, як книгу. Ти розумієш, що́ я маю на увазі?

— Атож. Виходить, якби він захотів, то міг би з нами порозумітися, так?

— Звичайно. Хіба це не очевидна істина?

— Ні. Зовсім ні. Адже він міг узяти лише рецепт виробництва, який складається не із слів. Це збережений у пам’яті запис, його білкова структура, як голівка сперматозоїда чи яйцеклітина. Адже там, у мозку, нема ніяких слів і почуттів; спогад людини — це образ, записаний мовою нуклеїнових кислот на макромолекулярних асинхронних кристалах. Отже, він узяв у нас те, що найглибше закарбувалося, що найміцніше замкнено, що лишило найповніший, найглибший слід, розумієш? Але він міг зовсім не знати, що це для нас означає, який має сенс. Це все одно, якби ми зуміли створити симетріаду й кинули її в Океан, знаючи архітектуру, технологію і будівельні матеріали, але не розуміючи, навіщо вона, для чого служить, чим вона є для нього…