Станіслав Лем: Соляріс

Якимсь незбагненним способом, у просторі, позбавленому неба, землі, підлоги, стелі, стін, я, чи то скорчений, чи то зв’язаний, опинився в чужій мені субстанції, немовби тіло моє вростало в напівмертву, незграбну, безформну брилу або, ще точніше, ніби само ставало нею; мене, безплотного, оточували невиразні з першого погляду блідо-рожеві плями, які зависали в просторі, що мав інші, ніж повітря, оптичні властивості, отож тільки на дуже близькій відстані предмети ставали чіткими, навіть надміру, неприродно чіткими, бо в тих снах усе, що мене безпосередньо оточувало, переважало своєю конкретністю й матеріальністю яву. Я прокидався з парадоксальним відчуттям, що реальністю, справжньою реальністю був, власне, сон, а те, що я бачу, розплющивши очі,— тільки його бліда тінь.

Такий був перший образ, початок, з якого висновувався сон. Довкола мене щось чекало мого дозволу, моєї внутрішньої згоди, а я відчував,— скоріше щось відчувало в мені,— що я не повинен піддаватися незрозумілій спокусі, бо, як відомо, чим більша спокуса, тим страшніший кінець. Та саме цього я й не знав; якби знав, то боявся б, а я страху не відчував. Я чекав. З рожевої імли довкола мене народжувався перший дотик, а я, безвладний, мов колода, застрягши десь глибоко в масі, яка неначе поглинала мене, не міг ні відступити, ні поворухнутись, а те щось обмацувало мою в’язницю незрячими й водночас видющими дотиками і оберталось ніби на долоню, яка створювала мене; до цієї хвилини я був зовсім сліпий і ось тепер починав бачити; під пальцями, які обмацували моє обличчя, з нічого народжувалися мої губи, щоки, і в міру того, як цей розкладений на нескінченно малі часточки дотик сягав усе ширше, в мене з’являлися вже обличчя і груди, що глибоко дихали, викликані до життя тим,— взаємним,— актом творення, бо і я, той, кого створювали, у свою чергу теж творив, і виникало обличчя, якого я ще ніколи не бачив, чуже й знайоме, водночас, я намагався зазирнути в нього, проте не міг, бо всі його пропозиції були спотворені, бо тут не було ніяких напрямів, просто в якомусь молитовному мовчанні ми відкривали одне одного й ставали одне одним; і ось я вже був самим собою, але немовби піднесеним до степеня нескінченності, а та друга істота — жінка?— непорушно застигла разом зі мною. В нас бився один пульс, ми були одним цілим, та раптом у цю сповільнену сцену, поза якою нічого не існувало й не могло існувати, закрадалося щось неймовірно жорстоке, неможливе, протиприродне. Той самий дотик, який створив нас і невидимим, золотим покривом огорнув наші тіла, обернувся на рій жал. Наші тіла голі й білі, починали розпливатися, чорніти у тьмі-тьменній хробаків, які звивалися, виходячи з нас, наче повітря; і ось уже я ставав — ми ставали — я ставав блискучою драглистою масою, яка то гарячково спліталася, то розпліталася, і їй не було кінця, бо вона нескінченна; і в цій нескінченності — ні!— я, сам нескінченний, вив мовчки, благаючи кінця, але саме в цей час, ширячись на всі боки, мене пронизував раптовий біль, стократ сильніший, ніж наяву, зосереджений десь у чорних і багряних далечах, біль, який був то твердий, мов скеля, то сягав свого піка в спалахах іншого сонця чи іншого світу.

Це був найпростіший із снів, інші я негоден розповісти, бо жах, який я пережив у них, не можна ні з чим порівняти, йому просто нема аналогів у моїй свідомості. У снах я нічого не знав про існування Гері, так саме в них не відбивався жоден спомин чи враження прожитого дня.

Були й інші сни, коли в мертвій, застиглій темряві я відчував себе об’єктом ретельних, неквапливих досліджень, без будь-яких інструментів; це було проникання, роздрібнювання, руйнація аж до цілковитого зникнення; межею, краєм усього цього мовчазного знищування був страх, на саму згадку про який моє серце враз починало прискорено калатати.

А дні — однакові, якісь немовби збляклі й сповнені нудної нехоті до всього — тяглися мляво, викликаючи безмежну байдужість; я боявся тільки ночей, однак не знав, як від них урятуватись. Я намагався не спати, як Гері, котра взагалі не відчувала потреби в сні, цілував і пестив її, розуміючи, що справа тут зараз зовсім не в ній і не в мені, що просто все це я роблю із страху заснути. Хоч я й не прохопився перед нею про свої жахні кошмари жодним словом, вона, мабуть, про щось здогадувалася, бо в її покірності я відчував глибоку образу, але нічого не міг удіяти. Я вже казав, що за весь цей час не бачився ні зі Снаутом, ні з Сарторіусом. Щоправда, Снаут раз у кілька днів давав про себе знати — іноді запискою, а частіше викликом по телефону. Цікавився, чи не помітив я якогось нового явища, якоїсь зміни, чогось такого, що можна було б витлумачити як реакцію на стільки разів повторений експеримент. Я відповідав, що не помітив, і сам ставив йому таке саме запитання. Снаут тільки заперечливо хитав головою у глибині екрана.